Слава ЗСУ!

— Аж ніяк так не скажуть! — хором закричали діти. — Розповідайте далі, діду! Просимо вас!

— Гммммм, — заплямкав дідуган, дивлячись на сонечко, що ховалося за верхівки дерев на другому березі Яруги. — Нехай буде. Але ось яка умова: один хай до хати бігцем мчить і кисляку нехай принесе, аби я мав чим горлянку змочити. А решта нехай думає, про чиї долі я маю казати, бо ж про усіх нині розповісти не встигну, нехай би й до заутрені я плів. Тре’ буде тоді обрати: об кім тера’, а об кім іншим разом.

Дітлахи знову підняли вереск, перекрикуючи один одного.

— Тихо! — крикнув Посвист, махнувши костуром. — Сказав я: обрати, а не щоб наче сойки: рет-рет, ре-ре-рет! То ж як? Про чию долю розповідати?

— Про Йеннефер, — запищала Німуе, гладячи кицьку, що спала в подолі, — наймолодша серед слухачів, за зріст свій звалася вона Ліктиком. — Розкажіть же ж про подальшу долю чародійки, діду. Як то з отого кове… ковену на Лисій Горі втекла магічним способом, Цірі рятувати. Цього рада я буду послухати. Бо я, як виросту, чародійкою стану.

— Та зараз! — крикнув Бронік, син мірошника. — Шмарклі з-під носа витри, Ліктику, бо до справи чародійської зашмарканих не беруть! А ви, діду, не про Йеннефер мовте, а про Цірі й Щурів, як ото вони на розбій ходили й різали…

— Тихцем, — сказав Коннор, насуплений і замислений. — Дурню бовкаєте, та й усе. Якщо ще щось нині маємо ми почути, то нехай у порядку комусь воно буде. Розповідайте нам, дідуню, про відьмака та дружину його, як з-над Яруги вирушили…

— Я хчу про Йеннефер, — писнула Німуе.

— Я також, — відізвалася Орля, старша її сестра. — Про неї і відьмака кохання хочу. Як вони милувалися. Але нехай же все добре скінчиться, дідуню! Не хчу, аби про смерть було, ні!

— Тихцем, дурна, кому те милування потрібне! Про війну хочемо, про битви!

— Про меч відьмачий!

— Про Цірі й Щурів!

— Писочки стуліть! — Коннор озирнувся грізно. — Бо зара’ я за кия та як дам вам, малі падлюки! Сказав я: по порядку. Нехай дід далі про відьмака балакає, про те, як ішов він із Любистком, Мільвою…

— Так! — писнула Німуе. — Про Мільву хчу послухати, про Мільву! Бо я, як не схотять мене чародійки, лучницею стану!

— Тоді обрали ми, — сказав Коннор. — І саме вчасно, бо дід, бачте, приспить зара’, вже й лобом сивим киває, носом наче деркач клює… Гей, діду! Не спіть! Кажіть нам про відьмака Ґеральта. Від того місця, як над Яругою дружина зібралася.

— Але ж спершу, — втрутився Бронік, — аби цікавість нас не підпирала, то скажіть нам, діду, хоча б трошки про інших. Що з ними було. Легчій буде чекати, поки повернетеся до села, аби казку продовжити. Хоча б трошки скажіть. Про Йеннефер і Цірі. Просимо вас.

— Йеннефер, — захихотів дід Посвист, — з чародійського замку, що звався Лиса Гора, на заклятті полетіла. І просто-простісінько у море хлюпнула. А в океані хвилі збурені, скелі гострі. Але не лякайтеся, для магічки то забавка, тож не утопла вона. На острови Скелліге потрапила, там союзників знайшла. Бо, бачте, велика у неї злоба зростала на чарівника Вільгефорца. Переконана була, що це той Цірі викрав, тож вирішила його вислідити, помсту сувору вчинити, а Цірі звільнити. І все. Колись-то розповім, як воно було.

— А Цірі?

— Цірі все зі Щурами гуляла, під ім’ям Фальки криючись. Любилося їй розбійне те життя, бо хоча ніхто тоді про те не відав, але ж були у дівчині тій злість і жорстокість, всенько, що найгірше у будь-якій людині приховано, вилазило у неї і потроху гору над добром брало. Йой, велику помилку відьмаки з Каер Морену зробили, що вбивати її навчили! Але й сама Цірі не підозрювала, смерть сіючи, що й їй кирпата на п’яти наступає. Бо вже страшенний Бонгарт за нею слідив, на слід встав. Писано їм було зустрітися, Бонгарту й Цірі. Але про те колись розповім. А теперички про відьмака послухайте.

Діти затихли, обсівши дідугана щільним колом. Слухали. Наступали сутінки. Дружні у день коноплі, малини та мальви, що росли далі від хати, несподівано перетворилися на несамовитий темний бір.

Що у ньому шелестить? Чи то миша, чи страшезний пломенистоокий ельф? А може, стриґа чи Баба Яга, до дітей ласа? Чи то віл у сараї тупає, чи то тупіт бойових коней жорстоких нападників, що знову, як і сто років тому, Яругу переходять? Чи то лелека над стріхою мигнув, чи може вампір, крові спраглий? Чи може вродлива чародійка, на магічному заклятті до далекого моря летить?

— Відьмак Ґеральт, — почав казкар, — разом із новою компанією своєю, рушили на Анґрен, де багна й бори. У часи ті там бори були, хо-хо, не те, що зара’, зара’ й нема таких борів, у Брокілоні хіба… Дружина пішла на схід, угору по Ярузі, у бік урочищ Чорного Лісу. Спочатку добре їм велося, але потім, хо-хо… Що було — розповім…