Слава ЗСУ!

— Далі. Хоча справи ускладнилися.

— Через того нільфгардця, що раніше за тобою слідкував, а зараз пришлюзувався до компанії.

— Почасти. Золтане, звідки ці втікачі? Від кого вони тікали? Від Нільфгарда чи білок?

— Важко зрозуміти. Дітлахи хрін там знають, баби якось малоговіркі й тримаються від нас подалі, хоча б — здавалося. Вилаєшся при них, перднеш не подумавши, то як ті буряки червоніють… Не важливо. Але ми зустріли інших біженців, лісорубів, від них ми знаємо, що тут Нільфгард гуляє. Хіба старі наші знайомі, загін, що зі сходу прийшов, з-за Іни. Але начебто є тут і підрозділи, які з півдня прийшли. З-за Яруги.

— Із ким б’ються?

— Ото є загадкою. Лісоруби про армію говорять, яку якась Біла Королева веде. Ота королева Чорних і лупцює. Начебто навіть на той берег Яруги зі своїм військом переходила, несе на імперські землі вогонь і меч.

— Про які війська може йтися?

— Уяви не маю, — Золтан почухав вухо. — Бач, тут щодня якісь збройні копитами пил мішають, але ж ми не питаємо, хто вони. У кущах ховаємося…

Розмову перервав Регіс, що упорався саме із обпеченою рукою дівчини.

— Пов’язку треба щоденно міняти, — сказав ґному. — Залишаю вам мазь і тюль, яка не липне до опіку.

— Дякую, цирульнику.

— Рука в неї загоїться, — сказав тихо вампір, дивлячись на відьмака. — З часом навіть шрам з молодої шкіри зникне. Гірше із тим, що у тої нещасної діється у голові. Того мої мазі не вилікують.

Ґеральт мовчав. Регіс витер руки ганчіркою.

— Фатум або прокляття, — сказав упівголоса. — Вміти відчувати у крові хворобу, усю сутність хвороби, й не могти вилікувати…

— Ага, — зітхнув Золтан. — Шкіру латати — то одне, а як розум випрасуваний, то тут нічого не допоможе. Тільки дбати й опікуватися… Дяки тобі за допомогу, цирульнику. Ти, як бачу, також до відьмакової компанії прилучився?

— Якось так вийшло.

— Гм… — Золтан погладив бороду.. — І куди ж то ви прямуєте Цірі шукати?

— Ідемо на схід, до Каед Ду, до друїдського кола. Розраховуємо на допомогу друїдів…

— Нізвідки допомоги, — відізвалася звучним, металевим голосом дівчина із перебинтовано рукою, яка сиділа під штабелем колод. — Нізвідки допомоги. Тільки кров. І вогняне хрещення. Вогонь очищує. Але й убиває.

Регіс сильно схопив за руку остовпілого Золтана, жестом наказав йому мовчати. Ґеральт, який знав, що це — гіпнотичний транс, мовчав і не ворушився.

— Хто кров проливав і хто кров пив, — говорила дівчина, не підводячи голову, — той кров’ю заплатить. Три дні не минуть, одне у іншому помре, і тоді щось помре у кожному. Потроху стане помирати, по трошечки… А коли наприкінець зітруться башмаки залізні й висохнуть сльози, тоді помре та крапелька, що залишиться. Помре навіть те, що не помирає ніколи.

— Говори, — сказав тихо й лагідно Регіс. — Говори, що бачиш.

— Імлу. Вежу в імлі. То є Вежа Ластівки… На озері, яке скував лід.

— Що бачиш ще?

— Імлу.

— Що відчуваєш?

— Біль…

Регіс не зумів поставити наступне питання. Дівчина шарпнула головою, крикнула дико, заскавчала. Коли підвела очі, то й насправді була у них тільки імла.

***

Золтан, — пригадав собі Ґеральт, усе ще водячи пальцями по вкритому рунами лезу, — після того випадку сповнився до Регіса поваги, відкинув фамільярний тон, яким звик був звертатися до цирульника. Згідно із проханням Регіса, іншим вони не сказали й слова про дивний випадок. Відьмак не занадто тим усім перейнявся. Бачив уже подібні транси й схилявся до думки, що балаканина загіпнотизованих не була віщуванням, а лише повторюванням перехоплених думок і підсвідомих бажань гіпнотизера. Щоправда, у цьому випадку то був не гіпноз, а лише вампірське закляття, і Ґеральт трохи не був впевненим, що саме заклята дівчина вихопила б з думок Регіса, якби транс тривав довше.

Півдня вони подорожували разом із ґномами і їхніми підопічними. Потім Золтан Хівай зупинив групу й відвів відьмака убік.

***

— Треба розстатися, — заявив коротко. — Мусимо, Ґеральте, ми прийняли рішення. На півночі вже стає під небо Магакам, а ота долина прямо у гору веде. Досить пригод. Повертаємося до своїх. Під гору Карбон.

— Розумію.

— Добре, що ти хочеш розуміти. Бажаю тобі щастя, тобі й твоїй компанії. Дивній компанії, насмілюся зауважити.

— Хочуть мені допомогти, — тихо сказав відьмак. — То для мене дещо нове. Тому я вирішив не докопуватися до мотивів.

— Мудро, — Золтан стягнув з плечей сігіль у лакованих піхвах, обгорнутих кошачими шкірками. — Тримай, бери. Раніше, аніж наші шляхи розійдуться.

— Золтане…