Слава ЗСУ!

— Так воно буде розумніше, — додав Кагір, погладжуючи руків’я меча. — Станеш із тим тягнути, то ми переправимося самі, без тебе, а тоді пором твій залишиться на тому березі, й аби його повернути, доведеться тобі плисти жабкою. А так переправиш нас і повернешся. Годинка страху — й можна нас забути.

— А будеш комизитися, тля, — знову загарчала Мільва, — то так тобі дам, шо й до зими нє забудеш!

Перед очима жорстких аргументів, з якими не подискутуєш, перевізник здався, і скоро уся компанія стояла на поромі. Деякі коні, зокрема Плітка, опиралися і не хотіли сходити на борт, але перевізник і його помічник-ідіот наклали на них розпірки з патиків і ремінців. Управність, із якою то зробили, доводили, що не вперше перевозили вони через Яругу крадених коней. Ідіот-валигору взявся крутити колесо, що рухало пором, і розпочалася переправа.

Коли випливли вони на плесо, й обвіяв їх вітер, настрої покращилися. Переправа через Яругу була чимось новим, етапом, що вказував на прогрес у подорожі. Попереду був нільфгардський берег, рубіж, кордон. Усі раптом пожвавилися. Те передалося навіть ідіоту-помічнику перевізника, який раптом почав посвистувати й наспівувати якусь кретинську мелодію. Ґеральт також чув дивну ейфорію, наче в будь-який момент із вільх на лівому березі мала вийти Цірі й радісно крикнути, коли його побачить.

Замість того крикнув перевізник. І, скажімо так, не радісно.

— Боги! Кінець нам!

Ґеральт глянув у вказаному напрямку і вилаявся. Серед вільх на високому березі блиснули обладунки, застукотіли копита. За мить лівобережна пристань порома зароїлася від кінних.

— Чорні! — крикнув провідник, бліднучи й відпускаючи колесо. — Нільфгардці! Смерть! Боги, рятуйте!

— Тримай коней, Любистку! — дерлася Мільва, намагаючись однією рукою видобути лук з сагайдаку. — Тримай коней!

— То не імперські, — сказав Кагір. — Не думаю…

Голос його заглушили крики кінних на пристані. І репетування перевізника. Ідіот, підігнаний репетом, схопився за сокиру, замахнувся і опустив вістря на канат. Перевізник допомагав йому другою сокирою. Вершники на пристані помітили те, також почали репетувати. Кілька в’їхали у воду, схопилися за канат. Дехто кинувся вплав у бік порому.

— Облиште той канат! — крикнув Любисток. — То не Нільфгард. Не рубайте…

Утім, було запізно. Перерубаний канат важко занурився у воду, пором легенько розвернувся і поплив униз по річці. Кінні на березі підняли страшезний рев.

— Любисток правий, — сказав похмуро Кагір. — То не імперські… Вони на нільфгардському березі, але то не Нільфгард.

— Напевне ні! — крикнув Любисток. — Я ж знаки пізнаю! Орли й раути! З герба Лирії! То лирійські герильяс! Гей, люди…

— Ховайся за бортом, дурню!

Поет, як завжди, замість послухатися застережень, захотів довідатися, у чому справа. Й тоді у повітрі завили стріли. Частина з них із стукотом увіткнулася у борт порому, частина пролетіла вище й хлюпнула у воду. Дві летіли просто на Любистка, але відьмак уже мав у руках меч, стрибнув, швидкими ударами відбив обидві.

— Велике Сонце, — простогнав Кагір. — Відбив… Відбив дві стріли! Небувало! Ніколи чогось такого я не бачив…

— І не побачиш! Мені вперше у житті вдалося відбити дві! Ховайтеся за борти!

Утім, вояки на пристані перестали стріляти, побачивши, що течія зіштовхує звільнений пором просто на їхній берег. Вода спінилася біля боків кінноти, що ринула у річку. Пристань же наповнювалася вершниками. Було їх принаймні дві сотні.

— Підможіть! — крикнув перевізник. — Хоп за палі, ясне панство! До берега нас несе!

Зрозуміли вони вмить, а жердин, на щастя, було досить. Регіс і Любисток тримали коней, Мільва, Кагір і відьмак допомагали зусиллям перевізника і його дурня-аколіта. Відіпхнутий п’ятьма жердинами пором розвернувся і почав плисти швидше, сунувся у бік середини річки. Вояки на березі знову заґелґотіли, знову взялися за луки, кілька стріл знову свиснуло, один із коней заржав дико. Підхоплений сильною течею, пором, на щастя, плив досить швидко і все більше віддалявся від берега, за відстань прицільного пострілу.

Пливли вони вже серединою річки, нуртом. Пором крутився, як гівно в ополонці. Коні тупали й іржали, смикаючи Любистка й вампіра, що вчепилися у вуздечки. Вершники на березі дерлися і погрожували кулаками. Ґеральт раптом помітив серед них вершника на білому жеребчику: той розмахував мечем і віддавав накази. Через мить-другу кавалькада відступила у ліс і погалопувала по краю високого берега. Обладунки блищали серед прибережних заростей.

— Не зоставлять нас, — стогнав перевізник. — Знають, що за вигином течія нас знову до берега приб’є… Тримайте палі наготові, вельможні! Як нас до правого берега розверне, тре’ плоту спомогти, течію переіначити й висісти… Інакше горе нам…