Слава ЗСУ!

— Нє вцілить, — холодно оцінила Мільва.

Стріла плюснула у воду у двох сажнях від носу порому.

— Знову напинає! — крикнув трубадур, виглядаючи з-за борту. — Увага!

— Нє вцілить, — повторила Мільва, поправляючи наруч на лівому зап’ястку. — Лук добрий має, алє лучник з нього, як з козлиної сраки валторна. Гарячкує. Після пострілу дригається і трясеться, наче баба, якій слимак межі півжопки вліз. Тримайте коней, аби мене який нє вдарив.

Цього разу нільфгардець узяв зависоко, й стріла свиснула над поромом. Мільва підняла лук, стала на розставлених ногах, швидко натягнула тятиву до щоки й делікатно відпустила її, навіть на волос не змінюючи пози. Нільфгардець шубовтнув у воду, наче блискавкою ударений, поплив за течією. Чорний плащ його надувався, наче пузир.

— Отак воно робиться, — Мільва опустила лук. — Тіко йому пізно вже до науки.

— Інші за нами чвалують, — Кагір вказав на правий берег. — І поручитися можу, що не полишуть погоні. Не після того, як Мільва застрелила офіцера. Річка в’ється, на наступному повороті течія знову приб’є нас під їхній берег. Вони про те знають — і стануть чекати…

— Поки що у нас інша халепа, — простогнав перевізник, підводячись з колін і залишаючи вбитого помічника. — Нас зара’ пхає прямісінько до лівого берегу… Боги, між двох ми вогнів… А все те через вас, вельможні! На ваші голови та кров впаде…

— Пельку стули й берися за жердину!

На лівому, пласкому, зараз уже ближчому березі клубилися кінні, ідентифіковані Любистком як лирійські партизани. Кричали вони, розмахували руками. Ґеральт помітив між ними вершника на білому коні. Не був упевненим, але здалося йому, що вершник — жінка. Світловолоса жінка в обладунку, але без шолома.

— Що вони кричать? — прислухався Любисток. — Щось про королеву, чи що?

Крики на лівому березі посилилися. Виразно чути було дзенькіт заліза.

— То битва, — коротко оцінив Кагір. — Гляньте. З лісу виїжджають імперські. Нордлінги від них тікали. А зараз вони — у пастці.

— Виходом з тієї пастки, — Ґеральт сплюнув у воду, — був пором. Хотіли, здається, зберегти хоча б свою королеву й старшину, перевізши їх поромом на інший берег. А ми той пором украли. Ой, не люблять нас вони тепер. Ой, не люблять…

— А мали б, — сказав Любисток. — Пором би нікого не врятував, а доставив би прямо у лапи нільфгардців на правому березі. Ми також уникаємо правого берега. Із лирійцями хоча б у перемовини можна вступити, а от Чорні нас без милості заб’ють…

— Несе нас усе швидше, — оцінила Мільва, також спльовуючи у воду й придивляючись, як течія відносить слину. — І серединою плеса. Можуть нас вони у жопу поцілувати, хош одні, хош інші. Повороти тут лагідні, береги рівні й усі в очереті. Пливемо ми униз Яруги, нє дістануть нас. Скоро їм набридне.

— Гівно, — перевізник застогнав. — Попереду Червона Бендюга[24]… Тамтой міст! І мілина! Пором ув’язне… Якщо випередять нас, стануть нас там чекати…

— Нордлінги нас не випередять, — Регіс вказав з корми на лівий берег. — У них є свої проблеми.

І справді, на правому березі кипіла затята битва. Центр її був прихований у лісі й давав знати про себе лише військовими криками, але у багатьох місцях чорні й кольорові вершники рубалися на мечах у прибережній воді, трупи із плюскотом падали у нурт Яруги. Гамір і дзвін заліза стихали мірою того, як пором велично плив річкою униз.

Пливли вони серединою течії, а на порослих берегах не видно було збройних, не чути було шуму переслідувачів. Ґеральт уже почав сподіватися, що все скінчиться добре, коли побачив попереду дерев’яний міст, що поєднував обидва береги. Річка під мостом оминала острівці, а на більший з них спиралася одна з мостових опор. На правому березі була бендюга — вони бачили завали колод, штабеля і купи деревини.

— Там усюди мілко, — видихнув перевізник. — Тіки серединою вдасться пропливти, справа від острову. Течія нас саме туди й несе, але хапайте жердини, можуть придатися, якщо уткнемося…

— На тому мосту, — Кагір заслонив очі долонею, — військо. На мосту й бендюзі…

Усі вже бачили, як на оте військо вихоплюється раптом з лісу за бендюгою ватага вершників у чорних і зелених плащах. Були вже настільки близько, щоб почути войовничі крики.

— Нільфгард, — сказав сухо Кагір. — Ті, що за нами гналися. У такому разі оті на бендюзі — то нордлінги…

— За жердини! — крикнув перевізник. — Поки б’ються, може, ми проскочимо!

Не проскочили. Були вже занадто близько від мосту, коли по тому задудоніли ноги солдат, що по ньому бігли. Солдати носили на кольчугах білі яки, оздоблені знаком червоного раута. Більшість мала арбалети, які вони тепер сперли на балюстраду й націлили на пором, що зближався до мосту.

  24 Бендюгами звалися пристані, через які здійснювався сплав лісу; назва походить від нім. binden — «в’язати».