Слава ЗСУ!

Кров, якою був він забризканий, сичала й випаровувалася.

— Уперед! Ломи! Кагір! До мене!

— Ґеральте! — Кагір змів з сідла чергового нільфгардця. — На міст! Пробивайся із людьми на міст! Згуртуємо ряди…

Не доказав, бо у галопі налетів на нього вершник у чорному нагруднику, без шолома, із розвіяним скривавленим волоссям. Кагір парирував удар довгого меча, але звалився з коня, що присів на задні ноги. Нільфгардець нахилився, аби прибити його до землі. Але не зробив того, стримав удар. На наплічнику його блищав сріблястий скорпіон.

— Кагір! — крикнув здивовано. — Кагір еп Келлах!

— Мортейсене… — у голосі Кагіра, який лежав на землі, не було здивування.

Ґномський найманець, що пробігав обік Ґеральта, — в осмаленій і підпаленій яці із червоним раутом, — не гаяв часу на дивування хоч чимось. З розмаху увіткнув рогатину у живіт нільфгардцю, пхнув держак, звалив його з сідла. Другий підскочив, наступив на чорний нагрудник поваленого важезним чоботом, всадив наконечник списа просто у горло. Нільфгардець захарчав, плюнув кров’ю і зорав пісок острогами.

У ту саму мить відьмак отримав у хрестець чимось дуже важким і дуже твердим. Коліна під ним підігнулися. Він упав, чуючи гучний тріумфальний рик. Бачив, як вершники у чорному летять до лісу. Відчував, як міст гудить під копитами кінноти з лівого берегу — та несла штандарт із орлом, оточеним червоними раутами.

І так ото скінчилася для Ґеральта велика битва за міст на Ярузі, битва, якій пізніші хроніки, зрозуміло, не присвятили навіть найменшого спогаду.

***

— Не турбуйтеся, вельможний пане, — сказав фельдшер, обстукуючи й обмацуючи спину відьмака. — Міст знесено. Нам не загрожує погоня з того берега. Ваші друзі й жіночка також у безпеці. То дружина ваша?

— Ні.

— Ах, а я вже думав… Страшенно оте, пане, коли війна вагітних дівчат кривдить.

— Мовчи, ані слова про те. Що то за хоругви?

— Не знаєте, за кого билися? Дивина, дивина… То армія Лирії. Бачте, лирійський орел чорний і рівійські раути червоні. Ну, готово. Просто забиття. Криж буде трохи боліти, але то нічого. Вилікуєтеся.

— Дякую.

— То мені вам дякувати. Якби ви міст не втримали, Нільфгард би нас на цьому березі під корінь вирізав би, до річки приперши. Не зуміли б ми піти від переслідування… Королеву ви врятували! Ну, бувайте, пане. Йду, інші поранені допомоги виглядають.

— Дякую.

Він сидів на колоді бендюги, змучений, відчуваючи біль і байдужість. Сам. Кагір десь зник. Між палями переламаного навпіл мосту текла зелено-жовта Яруга, полискуючи у світлі західного сонця.

Він підвів голову, почувши кроки, стук підків і хрускіт панцирів.

— То він, милостива пані. Дозвольте, допоможу вам зійти…

— Облиф.

Ґеральт підвів голову. Стояла перед ним жінка в обладунку, жінка із дуже світлим волоссям, таким світлим, майже як його власне. Він зрозумів, що волосся було не світле, а сиве, хоча обличчя жінки не носило ознак старості. Дозрілого віку — авжеж. Але не старості.

Жінка притискала до уст батистову хусточку із мереживними краями. Хусточка була сильно закривавленою.

— Устаньте, пане, — прошепотів до Ґеральта один із рицарів, що стояв обік. — І віддайте шану. То королева.

Відьмак устав. І вклонився, пересилюючи біль у крижах.

— Ти вахифтиф міфт?

— Пробачте?

Жінка відвела хусточку від уст, сплюнула кров’ю. Кілька червоних крапельок осіло на орнаментованому наперснику.

— Її Величність Мева, королева Лирії і Рівії, — сказав рицар у фіолетовому плащі, оздобленому золотим гаптуванням, який стояв поряд із жінкою, — запитує, чи то ви героїчно командували обороною мосту на Ярузі?

— Якось так вийшло

— Вийфло! — королева спробувала засміятися, але те не дуже їй вдалося. Скривилася, бридко вилаялася, але невиразно, знову сплюнула. Перш ніж встигла прикрити рота, він побачив паскудну рану, зауважив брак кількох зубів. Вона перехопила його погляд. — Ага, — сказала з-за хусточки, дивлячись йому в очі. — Якийф фучий фин гепнув мене профто у морду. Нічого фтрафного.

— Королева Мева, — заявив пафосно той, у фіолетовому плащі, — билася у перших рядах, як чоловік, як рицар, ставши проти переважаючих сил Нільфгарду! Та рана болить, але не спотворює! А ви врятували і її, і наш корпус. Коли якісь зрадники захопили пором, той міст став для нас єдиним порятунком. А ви його героїчно захистили…

— Перефтань, Одо. Як ти ввешфя, герою?

— Я?

— Ну певне, що ви, — рицар у фіолетовому глянув на нього грізно. — Що із вами? Ви поранені? Контужені? По голові вас ударили?