Слава ЗСУ!

(Зауважимо як аргумент щодо гомогенності світу збірок оповідань — і романів, що коли більш-менш детальні описи видобутку й торгівлі у Сапковського з’являються лише у пенталогії, то описи функціонування складних банківських систем починаються вже у збірках оповідань: досить пригадати пригоди Ґеральта, Любистка й половинчика Бібервельдта у Новіграді у «Вічному Вогню» — там, наприклад, послідовно згадуються акредитиви, векселі, авалі, гарантійні умови, складні системи податків та міждержавних банківських зв’язків; «інтереси, — як казали герої того оповідання, — повинні крутитися».)

Окрім великих гравців (як то банківський дім Джіанкарді чи діяльність Віме Вівальді з Новіграду) економічний розвиток дає шанс на збагачення гравцям малим, тим, хто реалізує гру поміж попитом і пропозицією (не важливо, чи йде мова про «Веру Левенгаупт і Синів», чи про гавенкарів із їхнім бажанням поживитися з білок — «для купців важить лише прибуток, не політика» — КЕ). Утім, не станемо забувати, що, наприклад, згідно із відомим французьким дослідником ранньомодерних часів Ф. Броделем саме ці «малі торгівці» створюють умови суспільних зсувів — як економічні, так і соціальні.

Соціум. Будь-яке традиційне (нехай навіть традиційне «в міру») суспільство — це характерний візерунок соціальних ролей і статусів. А візерунок цей означає чітку ідеологію і практику розшарування окремих суспільних станів.

Знайоме нам європейське Середньовіччя досить швидко сформулювало базову для себе ідею трьох станів, із яких складається «правильне» суспільство: oratores, bellatores та laboratores — ті, хто моляться, ті, хто воюють, і ті, хто працюють. Цю схему — цілком дієву для нашого Середньовіччя — можна, здається, використовувати як первинну аналітичну модель і для світу відьмака.

Із однією, щоправда, важливою обмовкою: із bellatores та laboratores там не виникає проблем (перші — шляхта и рицарство — продовжують існувати на Півночі як важлива й активна соціальна сила, потихеньку витискаючись купецтвом і ремісниками з економіки й кондотьєрами з військової сфери; другі — у міру розвитку міського простору — ускладнюються, розширюють свої реальні можливості й претендують на прийняття рішень — а не тільки на їхнє виконання під жорсткою рукою «тих, хто воює»: досить пригадати панів радних, які з’являються в оповіданнях Сапковського вже з перших збірок).

Складніше із третьою складовою (у межах знайомої нам ідеології вона ж — перша, та, що є на вершині піраміди в умовах теоцентричного суспільства) — із oratores. Бо, по-перше, релігія не відіграє у світі відьмака такої вже значної ролі (до того ж ми маємо тут справу із політеїзмом — а тому із внутрішньою конкуренцією культів); по-друге, у жреців тут є щонайменше два конкуренти. І кожен із тих конкурентів готовий переформатовувати світ під себе.

Соціальна антропологія, говорячи про соціальну роль медіаторів у традиційних суспільствах, свідчить про щонайменше три базові функції тих, хто поєднує «людський» і «позалюдські» прошарки буття. Це: поєднувати земне й надприродне (буквальний сенс поняття mediatio), провіщувати майбутнє; реалізовувати магічні практики (будь-якої спрямованості). При ускладненні суспільства ці три функції часто закріплюються за окремими соціальними групами — саме так стається й у світі відьмака.

Жреці продовжують займатися поєднанням людського й божественного (при всій позачуттєвості цього останнього — боги не присутні у світі відьмака ані безпосередньо, ані опосередковано, через чудеса та діяння). Але жреці ці — здебільшого підкреслено маргінальні, вони або займають чітко прописану професійну нішу — як жриці храму Мелітеле, або ж виступають як фактор соціальної нестабільності (і як такі активно використовуються у політичній боротьбі: «…показав жерцям, де їхнє місце,… ті що залишилися, взялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних і бездомних. Не лізли у політику. А тепер прокинулися й верещать у храмах дурню мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться» — КЕ). Винятком — чи не єдиним, мабуть, — є Новіград і культ Вічного Полум’я.

Із науковцями — справа трохи складніша. З одного боку, ми маємо потужну Оксенфуртську Академію, що починається з філософії (Брама Філософів і понині залишається головними воротами на території університету), але розвивається у бік досліджень у галузях (ал)хімії, біології, медицини, висилає природознавчі експедиції для пошуку й опису нових біологічних видів, формує фундамент скептичного мислення у своїх випускників і стандарт пошуку істини поза межами університетських аудиторій (і нам відомо про паралельну Оксенфурту навчально-дослідницьку структуру на Півдні — про Імперську Академію у Кастель Граупьян). З іншого ж — цей осередок просвітництва для необдарованого магічно юнацтва чи не єдиний на всю Північ, а вчений повсюдно сприймається в кращому разі як дивак, жульвернівський ґава-Паганель (як-от магістр Лін Пітт з «Крові ельфів»), а у гіршому — як потенційно небезпечний суб’єкт.