Слава ЗСУ!

— Наряджені, наче на весілля…

— А коні які! Й у нільфгардців таких не побачиш!

— Та, награбовані! Щури в усіх коней беруть. Коня тепер усюди продати легко. Але найкращих собі залишають…

— Той попереду, гляньте, то Ґіселер… Гершт їхній.

— А біля нього, на каштанці, то та ельфійка… Іскрою її звуть…

З-за тину вискочила дворняга, зайшлася гавканням, увиваючись біля передніх копит кобили Іскри. Ельфійка трусонула буйною гривою темного волосся, розвернула коня, схилилася, міцно шмагнула пса нагайкою. Шавка заскавчала й тричі крутнулася на місці, а Іскра на неї плюнула. Тузік пробурмотів прокльон.

Ті, що стояли поряд, продовжували шепотіти, вказуючи на Щурів, що ступом їхали селом. Тузік слухав, бо мусив. Знав плітки й розповіді не гірше за інших, легко здогадувався, що той із довгим, до спини, збитим волоссям кольору соломи — то Кейлі, що той плечистий — то Ассе, а той у гаптованому напівкожусі — то Реф.

Дефіляду замикали дві дівчини, що їхали поруч і трималися за руки. Вища, яка сиділа на карому, була пострижена, наче після тифу, каптанчик мала розстібнутий, мереживна блузка блискала з-під нього білосніжно, намисто, браслети й сережки посилали сліпучі відблиски.

— Та наряджена — то Містле… — почув Тузік. — Обвішана блискотками, наче ялинка на Йулє…

— Кажуть, що людей вона більше вбила, ніж весен має…

— А та друга? На конику? Із мечем за спиною?

— Фалькою її звуть. Від цього літа зі Щурами їздить. Кажуть, також будяк той ще…

Той ще будяк, як оцінив Тузік, була не набагато старша за його дочку, Міленку. Попелясте волосся молоденької бандитки пір’ям вибивалося з-під оксамитового беретика із бундючним пуком фазанячих пер. На шиї її горіла шовкова хустка макового кольору, зав’язана у примхливий бант.

Раптом серед селян, які вилізли попід хати, запанувало заворушення. Бо ото бандит Ґіселер, що їхав на чолі, стримав коня і недбалим жестом кинув брязкітливий кошель під ноги спертої на костур бабці Микітки.

— Нехай вас боги в опіці мають, сине милостивий! — завила бабця Мікитка. — Аби здоровенькі були, доброчинець ви наш, аби тобі…

Перлистий сміх Іскри заглушив шамротіння баби. Ельфійка зухвало перекинула праву стопу через луку, сягнула до кабзи й розмашисто сипнула у натовп жменю монет. Реф й Ассе наслідували, і справжній сріблястий дощ просипався на піщану дорогу. Кейлі, регочучи, кинув у селян, що полізли за монетами, недогризком яблука.

— Доброчинці!

— Соколики наші!

— Хай до вас доля буде ласкава!

Тузік не побіг за іншими, не впав на коліна, аби вигрібати монети з піску й курячого гівна. Далі стояв під тином, дивлячись на дівчат, які повільно його минали. Молодша, та, із попелястим волоссям, помітила його погляд і вираз обличчя. Випустила руку стриженої, тьопнула коня і наїхала на нього, приперши до тину й мало не задіваючи стременом. Він побачив її зелені очі й затрясся. Стільки в них було зла й холодної ненависті.

— Облиш, Фалько! — крикнула стрижена. Могла й не кричати. Зеленоока бандитка задовольнилася тим, що приперла Тузіка до тину, поїхала слідом за Щурами, навіть голови не повернувши.

— Доброчинці!

— Соколики!

Тузік сплюнув.

У сутінках на село нагрянули Чорні, кіннота з форту під Фен Аспра, що будила жах. Били підкови, іржали коні, брязкали обладунки. Солтис й інші розпитувані хлопи брехали, як наняті, спрямовували погоню на фальшивий слід. Тузіка про те ніхто не розпитував. І добре.

Коли він повернувся з пасовиська й пішов у сад, почув голоси. Впізнав щебет близнюків стельмаха Згарба, фальцети сусідських хлопців. І голос Міленки. Бавляться, подумав він. Вийшов з-за дров’яного сараю. І змертвів.

— Мілена!

Міленка, єдина його жива донька, золотце його, перевісила собі через спину патик на шнурку, що удавав меч. Волосся розпустила, до вовняної шапки причепила півняче перо, на шию замотала матчину хустку. У дивакуватому, примхливому банті.

Очі мала зелені.

Тузік ніколи раніше не бив доньки, ніколи не користався батьківським ременем.

То був перший раз.

***

На горизонті блиснуло, загриміло. Повів вітру наче бороною проорав поверхню Стрічки. Буде гроза, подумала Мільва, а після грози прийде сльота. Зяблики не помилялися.

Підігнала коня. Якщо хотіла наздогнати відьмака до грози, мусила поспішати.

Я знавав у житті чимало військових. Знав я маршалів, генералів, воєвод та гетьманів, тріумфаторів численних кампаній і битв. Прислухався до їхніх розповідей і спогадів. Бачив я їх схиленими над мапами, коли малювали на них різнокольорові риски, коли будували плани, обдумували стратегію. У тій паперовій війні все грало, все функціонувало, все було ясним і — у зразковому порядку. Так мусить бути, — пояснювали військові. Армія — передусім це лад і порядок. Військо не може існувати без ладу і порядку.