Слава ЗСУ!

— Виміняв я його на мула. Треба мені було мула, аби перевезти вантаж… Корунди й кристалічне вугілля. Мав я того… Е-е-е… Цілу купу… Ииип… Вантаж, значить, важкий, без мула — нікуди… На холеру був мені той кубок?

— Корунди? Вугілля?

— Ну, по вашому — рубіни й діаманти. Дуже… ииип… придатні.

— Я думаю.

— Для свердел і напилків. Для підшипників. Мав я того цілу купу…

— Чув, Ґеральте? — Золтан махнув рукою і, хоча сидів, мало не перекинувся від того махання. — Малий, тож швидко нажлуктився. Купа діамантів йому сниться., Стережися, Перціфалю, щоби сон той тобі не справдився! У половині. Тій, що без діамантів!

— Сни, сни, — забелькотів знову Любисток. — А ти, Ґеральте? Знову бачив сни про Цірі? Бо треба тобі, Регісе, знати, що Ґеральт має пророчі сни! Цірі — то Дитя Несподіванка, Ґеральт із нею пов’язаний узами призначення, тому бачить її у снах. Треба також тобі знати, що ми до Нільфгарду їдемо, аби відібрати нашу Цірі у імператора Емгира, який її вкрав. Але не дочекається, сучий син, бо ми її відіб’ємо — він і озирнутися не встигне! Сказав би я вам більше, хлопці, але то таємниця. Страшна, глибока і похмура таємниця… Ніхто не може про те довідатися, розумієте? Ніхто!

— Я нічого не чув, — запевнив Золтан, нахабно дивлячись на відьмака. — Хіба мені вуховертка у вухо заповзла.

— Такі вуховертки, — сказав Регіс, удаючи, що длубається у вусі, — то суща біда.

— До Нільфгарду ми їдемо… — Любисток сперся на ґнома, щоб утримати рівновагу, що виявилося помилкою. — Це, як вже казав, таємниця. Мета секретна!

— І насправді добряче прихована, — кивнув цирульник, кинувши оком на блідого зі злості Ґеральта. — Аналізуючи напрямок вашого руху, навіть найбільш недовірлива особа не здогадається про кінцеву мету.

***

— Мільво, що з тобою?

— Не лізь до мене, п’яний дурбецелу.

— Хе! Вона плаче! Гей, дивіться…

— Іди до дідька, кажу! — лучниця витерла сльози. — Бо дам тобі межі очі, віршомаз ти йоханий… Давай склянку, Золтане!

— Десь поділася… — пробелькотів ґном. — О, осьо. Дякую, цирульнику… А де, най його диявол, Шуттенбах?

— Вийшов. Якийсь час тому. Любистку, нагадую, ти обіцяв розповісти мені історію про Дитя Несподіванку.

— Зараз. Зараз, Регісе. Тільки ковтну… І все тобі розповім… Про Цірі, про відьмака… З деталями..

— На погибель сучим дітям!

— Та тихіше ти, ґноме! Дітей перед куренем побудиш!

— Не злися, лучнице. Тримай, випий.

— Еееех… — Любисток провів по куреню трохи затуманеним поглядом. — Ото якби мене побачила зараз графиня де Леттенгоф…

— Хто?

— Не важливо. Холера, цей самогон і справді розв’язує язика… Ґеральте, налити тобі ще? Ґеральте!

— Дай йому спокій, — сказала Мільва. — Нехай спить.

***

Стодола, що стояла на краю села, гуділа від музики, музика огорнула їх іще до того, як вони під’їхали, виповнила піднесенням. Мимоволі вони почали погойдуватися у сідлах коней, що їхали ступом, спершу у ритмі глухого стукоту барабана і бесетлів, потім, коли опинилися ближче, у такт мелодій, що виспівували гусла та дудки. Ніч була холодною, місяць світив у повні, у його світінні сарай, що сяяв світлом, яке било крізь шпарини дошок, виглядав наче казковий, чародійський замок.

З дверей сараю бив шум і блиск, миготливий від тіні пар, що танцювали.

Коли вони увійшли, музика відразу стихла, розпливлася у протяжному фальшивому акорді. Селяни, спітнілі та веселі, розступилися, зійшовши з майданчика, збилися під стінами й стовпами. Цірі, яка йшла поряд із Містле, бачила розширені страхом очі, зауважила тверді, завзяті, готові на все погляди чоловіків і хлопців. Чула вона зростаючий шепіт і бурмотіння, голосніші за протяжне дудіння, за комашине бряжчання скрипок і гусел. Шепіт. Щури… Щури… Розбійники.

— Не бійтеся, — голосно сказав Ґіселер, кидаючи онімілим музикам набитий та брязкітливий мішечок. — Ми приїхали розважатися. Фестиваль же для усіх, вірно?

— Де тут пиво? — Кейлі трусонув кошелем. — І де тут гостинність?

— І чому тут так тихо? — Іскра роззирнулася навколо. — Ми їхали сюди від самих гір на забаву. Не на поминки!

Хтось з селян нарешті переломив вагання, підійшов до Ґіселера із повним пива кухлем. Ґіселер прийняв із уклоном, випив, ґречно і згідно із звичаєм подякував. Кілька хлопів охоче крикнуло. Але решта мовчала.

— Гей, куми, — знову крикнула Іскра. — Охота до танцю бере, але бачу, що спершу треба вас розтермосити!

Під стіною сараю стояв важкий стіл, заставлений глиняним посудом. Ельфійка плеснула у долоні, вправно заскочила на дубову дошку. Хлопи якнайшвидше розбирали посуд, а ту, прибрати якої не встигли, Іскра усунула розмашистим копняком.