Слава ЗСУ!

Physiologus

Селюки часник у чималій кількості з’їли, а для більшої упевненості часникові намиста собі на шиї повісили. Дехто, особливо жінки, цілі голівки часнику позатикали собі, де тільки змогли. Ціле село часником смерділо жахливо, і думали тоді хлопи, що у безпеці вони й що нічого їм упир зробити не зуміє. І чималим було їхнє здивування, коли упир, опівночі налетівши, аніскільки не злякався, а тільки сміятися став, зубами від утіхи скрегочучи й насміхаючись. «Добре це, — кричав, — що ви вже й приправилися, зараз жерти я вас стану, а приправлене м’ясо більше мені до смаку. Посоліться ще та поперчіться, та про гірчицю не забудьте».

Сільвестр Буґ’ярдо, Liber Tenebrarum, чи Волюміна Випадків Страшних, але Правдивих, ніколи Навукою не Експлікованих

Місяць світить, мертвий летить

Сукенкою Кубраком трусить…

Боїшся, що вкусить?

Народна пісенька

Розділ 4

Птахи, як завжди, випередили схід сонця, наповнивши сіру імлисту тишу світанку вибухом цвірінькання. Як завжди, першими готовими у дорогу були мовчазні жінки з Кернів і їхні діти. Настільки ж швидким й енергійним виявився цирульник Еміель Регіс, приєднавшись із подорожньою коцюбою та шкіряною торбою на плечі. Решта компанії, яка вночі розправлялася із дистилятом, не була такою бадьорою. Уранішній холод розбудив і привів пияків до тями, але не зумів цілковито зняти результати дії мандрагорового самогону. Ґеральт очуняв у кутку мазанки із головою на подолі в Мільви. Золтан і Любисток, обійнявшись, лежали на купі альраунового коріння та хропіли так, що аж хиталися в’язанки зілля, що висіли на стінах. Перціфаль знайшовся за халупою, згорнутий у клубок у кущі черемхи, накритий солом’яним віхтям, що служило Регісу для витирання чобіт. Уся п’ятірка явно, хоча й по-різному, виказувала симптоми втоми й інтенсивно вгамовувала спрагу біля джерельця.

Утім, коли розвіявся туман і червона куля сонця загорілася у кронах сосен і ялинок Фен Карну, компанія уже була у дорозі, жваво маршируючи між курганами. Вів Регіс, за ним крокували Перціфаль і Любисток, підбадьорюючи себе у два голоси баладою про трьох сестер і залізного вовка. За ними тупотів Золтан Хівай, тягнучи на вуздечці червоно-брунатного жеребчика. Ґном знайшов у халупі цирульника вузлувату палицю з ясеневого дерева, а тепер він валив нею в усі менгіри, коло яких проходив, і зичив давно померлим ельфам вічного відпочинку, а Фельдмаршал Дуда, що сидів у нього на плечі, шорошив пір’я і час від часу скреготів: неохоче невиразно і якось непереконливо.

Наймеш стійкою до альраунового дистиляту виявилася Мільва. Марширувала вона із явними проблемами, була спітнілою, блідою і злою, наче оса, не відповідала навіть на щебетання дівчинки із кісками, яку везла вона на сідлі вороного. Ґеральт навіть не намагався нав’язати розмову, та й сам він був не в найкращому настрої.

Туман, а також проспівані голосними, хоча й дещо пропитими голосами куплети про залізного вовка призвели до того, що на купку селян вони наткнулися раптово і без попередження. Хлопи ж їх чули вже здалеку й чекали, стоячи нерухомо серед закопаних у землю монолітів, а землисті сіряки чудово їх маскували. Золтан ледь-ледь не зацідив одному з них палицею, сприйнявши того за надгробок.

— Ого-го-го! — крикнув він. — Вибачте, люди! Я вас не помітив. День добрий! Вітаю!

Десяток хлопів нескладних хором пробурчали відповідь на привітання, похмуро роздивляючись компанію. У руках селяни стискали лопати, кирки й сажневої довжини загострені кілки.

— Вітаю, — повторив ґном. — Здається, ви ж з табору над Хотлі. Я правий?

Замість відповіді один із хлопів вказав іншим на коня Мільви.

— Вороний, — сказав. — Бачте?

— Вороний, — повторив другий і облизнув губи. — І справді вороний. У самий раз буде.

— Га? — Золтан помітив погляди й жести. — Ну, вороний. І що з того? Воно ж кінь, не жирафа, дивуватися нічому. Що ви тут робите, кумов’я, на цьому цвинтарі?

— А ви? — хлоп окинув компанію похмурим поглядом. — Що ви тут робите?

— Купили ми тут землю, — ґном глянув йому просто в очі й стукнув палицею об менгір. — І міряємо кроками, чи не ошукали нас в акрах.

— А ми тут вомпера шукаємо!

— Кого?

— Вомпера, — повторив чітко найстарший із хлопів, чухаючи чоло під жорстким від бруду повстяним ковпаком. — Десь тута він лігво своє мусить мати, проклятник. Осинових кілків ми настругали, як знайдемо поганця, то проб’ємо його, шоби вже не встав собі.