Слава ЗСУ!

— Не вірю, — заявив Любисток твердо і з надією в голосі. — Не вірю, що такі спритнярі, як Золтан і Перціфаль… Або Мільва…

— Перестань на те сподіватися. Навіть якщо вони вижили, то нам не допоможуть.

— Чому?

— З трьох причин. По-перше, мають вони власні клопоти. По-друге, ми лежимо зв’язані у сараї, що стоїть посеред обозу кількатисячного корпусу.

— А третя причина? Ти говорив про три.

— По-третє, — відповів він зморено, — ліміт чудес на цей місяць вичерпано зустріччю баби з Кернів із її загубленим чоловіком.

***

— Там! — цирульник показав палаючі точечки бівачних вогнів. — Там є форт Армерія, а нині — форпост темерійських військ, сконцентрованих під Майєною.

— Там відьмака й Любистка стережуть? — Мільва стала на стременах. — Ха, тоді кепсько… Там юрма збройного люду мусить бути, та й сторожа навколо. Непросто буде тудой прокрастися.

— Нам не доведеться, — відповів Регіс, злазячи з Пегаса.

Мерин форкнув протягло, відвернув голову, явно незадоволений трав’яним запахом цирульника, що ліз йому у ніздрі.

— Нам не доведеться підкрадатися, — повторив. — Я сам те зроблю. Ви зачекайте із кіньми там, де блищить річка, бачите? Нижче найяскравішої із зірок Семи Кіз. Там Хотлі впадає до Іни. Як витягну відьмака з халепи, направлю його у той бік. Там зустрінемося.

— Велика самовпевненість, — пробурмотів Кагір до Мільви, коли вони, зійшовши з коней, опинилися достатньо близько. — Сам, без нічиєї допомоги стане витягати з халепи, чула? Хто він такий?

— Насправді нє знаю, — відповіла тихо Мільва. — Але щодо витягування, то я йому вірю. Вчора він на моїх очах голою рукою витягнув розжарену підкову з вугілля…

— Чародій?

— Ні, — заперечив з-за Пегаса Регіс, виказуючи свій неймовірно тонкий слух. — Чи то, зрештою, так важливо хто? Я ж у тебе також не питаю особисті дані?

— Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.

— Дякую і сповнений здивування, — у голосі цирульника забриніла тоненька нотка знущання. — Майже не чути нільфгардського акценту в нільфгардському прізвищі.

— Я не…

— Досить! — відрізала Мільва. — Нє час сперечатися і вовтузитися. Регісе, відьмак чекає на порятунок.

— Не опівночі, — холодно сказав цирульник, дивлячись на місяць. — Тож ми маємо час на розмову. Хто ця людина, Мільво?

— Ця людина, — лучниця, трохи розгнівана, підтримала Кагіра, — врятувала мене від злої пригоди. Ця людина скаже відьмаку, коли його зустріне, шо він має прямувати в інший бік. Цірі немає у Нільфгарді.

— І справді одкровення, — голос цирульника полагіднішав. — А яке цьому джерело, шановний Кагіре, сине Келлаха?

— Це інша історія.

***

Любисток вже довгий час не відзивався, коли один із поставлених на варті солдатів раптом перервав промову на половині прокляття, другий кахикнув, а може, застогнав. Ґеральт знав, що було їх троє, тож напружив слух, але третій солдат не видав з себе ані найменшого звуку.

Він чекав, стримавши дихання, але тим, що долинуло до його вух, не був скрип дверей сараю, відчинених рятівниками. Аж ніяк. Він почув рівне, тихе, багатоголосе хропіння. Вартові, схоже, поснули на службі.

Він зітхнув, безголосо вилаявся і вже мав намір знову зануритися у думки про Йеннефер, коли відьмачий медальйон на його шиї раптом сильно затремтів, а в ніздрі ударив запах полину, базиліку, коріандру, шавлії та анісу. І дідько знає, чого ще.

— Регіс? — прошепотів він із недовірою, безрезультатно намагаючись підвести голову зі стружок.

— Регіс, — прошепотів у відповідь Любисток, вошкаючись і шелестячи. — Ніхто інший так не смердить… Де він? Не бачу…

— Тихіше.

Медальйон перестав труситися, Ґеральт почув повний полегшення видих поета й відразу після того скрипіння клинка, що тяв мотузку. За мить Любисток уже стогнав від болю, спричиненого викликаним відновленням кровообігу, тлумлячи стогін всадженим у рот кулаком.

— Ґеральте, — невиразна, слабка тінь цирульника з’явилася біля нього, відразу узявшись до розрізання вузлів. — Через армійську варту вам доведеться пробиратися самим. Прямуйте на схід, на найяснішу зірку Семи Кіз. Просто на Іну. Там на вас чекає Мільва із кіньми.

— Допоможи мені встати…

Він постояв спочатку на одній, тоді на другій нозі, кусаючи кулак. Кровообіг Любистка вже встиг повернутися до норми. Відьмак через хвильку також був готовим.

— Як ми вийдемо? — запитав раптом поет. — Вартові біля дверей хропуть, але можуть…

— Не можуть, — перервав його пошепки Регіс. — Але як виходитимете — будьте обережні. Стоїть повня, на майдані ясно від вогнів. Хоча ніч, у таборі рух, але це й на краще. Вартовим уже набридло всіх смикати. Виходьте. Успіху вам.