Слава ЗСУ!

— Можеш, — сказав відьмак.

— Алея не знаю як!

— Так само як залізла, тільки навпаки.

— Я боюся! Я на самій верхівці!

— Злазь, кажу! Ми маємо поговорити, моя панно!

— Ніби про що?

— Навіщо, холера, ти туди залізла, замість того щоб тікати в ліс? Я втік би за тобою, не мусив би... А, зараза. Злазь!

— Я зробила, як кіт у казці! Як щось зроблю, так зараз — погано! Чому б то, хотіла б я знати?

— Я також, — сказав друїд, спішуючись, — хотів би це знати. І твоя бабця, королева Каланте, також хотіла б це знати. Давай, злазь, княжно.

З дерева посипалося листя і сухі гілки. Потім почувся різкий тріск порваної тканини, а тоді з’явилася і Цірі, яка з’їжджала по стовбуру. Замість каптура на кубраку мала мальовничі обривки.

— Дядько Мишовуре!

— Власною особою. — Друїд обійняв, пригорнув дівчинку.

— Тебе бабця прислала? Дядю? Вона дуже переймається?

— Не дуже, — посміхнувся Мишовур. — Занадто зайнята намочуванням різок. Шлях до Цінтри, Цірі, займе трохи часу. Присвяти його тому, щоб придумати пояснення своїм учинкам. Якщо хочеш скористатися моєю порадою, то має це бути дуже коротке і змістовне пояснення. Таке, яке можна проказати дуже, дуже швидко. Та й так мені здається, що закінчення доведеться прокричати, княжно. Дуже, дуже голосно.

Цірі болісно скривилася, наморщила носа, пирхнула стиха, а долоні її машинально поповзли до місця, що мало постраждати.

— Ходімо звідси, — сказав Ґеральт, оглядаючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.

VIII

— Ні, — сказав друїд. — Каланте змінила плани, вже не бажає одруження Цірі з Кістріном. У неї свої причини. Я не повинен тобі додатково пояснювати, що після тієї паскудної авантюри із несправжнім нападом на купців король Ервил сильно втратив у моїх очах, а мої очі в королівстві чогось та варті. Ні, ми навіть не завертатимемо до Настроґа. Забираю малу просто в Цінтру. їдь із нами, Ґеральте.

— Навіщо? — Відьмак кинув погляд на Цірі, яка дрімала під деревом, укутана кожухом Мишовура.

— Ти добре знаєш навіщо. Ця дитина, Ґеральте, тобі призначена. Втретє, так, утретє схрещуються ваші шляхи. Переносно, ясна річ, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не називатимеш це випадковістю?

— Яка різниця, як я це назву. — Відьмак криво посміхнувся. — Не в назві справа, Мишовуре. Навіщо мені їхати до Цінтри? Я вже був у Цінтрі, уже схрещував, як ти це окреслив, шляхи. І що з того?

— Ґеральте, ти тоді зажадав клятви від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Клятву дотримано. Цірі є Несподіванкою. Призначення бажає...

— Щоб я забрав цю дитину й перетворив її на відьмака? Дівчинку? Глянь на мене, Мишовуре. Ти собі уявляєш мене як гоже дівчисько?

— До диявола відьмацтво, — занервував друїд. — Про що ти взагалі говориш? Що одне з іншим має спільного? Ні, Ґеральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, будь-який дурень, у тому числі й ти, може зажадати клятви, може промовити обітниці, але через те він не стане незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, який з’являється, коли дитина народжується. Ще ясніше? Та будь ласка, Ґеральте: з моменту народження Цірі стало вже неважливим, чого ти хочеш і що плануєш, також немає жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти сам, холера ясна, стаєш неважливий! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша Несподіванка спить. А коли прокинеться... Мишовуре, навіть із незвичайних речей можна... треба інколи відмовлятися.

— Адже ти знаєш, — друїд глянув на нього холодно, — що власної дитини ніколи не матимеш?

— Знаю.

— І відмовляєшся?

— Відмовляюся. Хіба мені не можна?

— Можна, — сказав Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є таке старе прислів’я, яке говорить, що меч призначення...

— Має два леза, — закінчив Ґеральт. — Я чув.

— А, роби як знаєш. — Друїд відвернувся, сплюнув. — Подумати тільки, я готовий був ризикувати через тебе головою...

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у призначення вірю. І знаю, як небезпечно гратися із двосічним мечем. Не грайся, Ґеральте. Скористайся із шансу, який у тебе є. Перетвори те, що пов’язує тебе із Цірі, на нормальний, здоровий зв’язок дитини й опікуна. Бо якщо ні... тоді той зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. У спосіб негативний і деструктивний. Хочу я тебе від цього вберегти, і тебе, і її. А якби ти хотів її забрати, я не протидіяв би. Узяв би на себе ризик пояснювати Каланте, чому я так зробив.

— Звідки ти знаєш, що Цірі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?