Слава ЗСУ!

— Вони тобі подобаються? — запитав він спокійно. — Мої виправлені очі? Такі... небуденні. Чи знаєш, Вісенно, що роблять із очима відьмаків, аби їх виправити? Чи знаєш, що не завжди те вдається?

— Припини, — сказала вона м’яко. — Припини, Ґеральте.

— Ґеральт... — раптом він відчув, як щось у ньому рветься. — Це ім’я дав мені Весемір. Ґеральт із Рівії! Я навіть навчився наслідувати рівійський акцент. Мабуть, з внутрішньої необхідності мати рідну сторону. Хоч би й вигадану. Весемір... дав мені ім’я. Весемір також видав мені твоє. Досить неохоче.

— Тихо, Ґеральте, тихо.

— Кажеш мені сьогодні, що ти віриш у призначення. А тоді... Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що призначення накаже нам зустрітися. Це тим належить пояснювати факт, що сама ти не дуже прагнула цієї зустрічі.

Вона мовчала.

— Я завжди хотів... Роздумував над тим, що я тобі скажу, коли ми врешті зустрінемося. Думав я про запитання, яке тобі поставлю. Вважав, що це принесе мені збочене задоволення...

Те, що блиснуло на її щоці, було сльозою. Поза сумнівом. Він відчув, як до болю стискається горло. Відчув втому. Сонливість. Слабкість.

— При світлі дня... — простогнав він. — Завтра, при сонячному світлі, я подивлюся тобі в очі, Вісенно... І поставлю тобі моє запитання. А може, не поставлю, бо вже запізно. Призначення? О, так, Йен мала рацію. Не досить бути призначеними одне для одного. Треба чогось більшого... Але я гляну завтра тобі в очі... При сонячному світлі...

— Ні, — сказала вона лагідно, тихо, оксамитово, голосом, який дражнив, який шарпав прошарки пам’яті, пам’яті, якої вже не було. Якої ніколи не було, але ж яка була.

— Так! — запротестував він. — Так. Я цього хочу...

— Ні. Зараз ти заснеш. А коли прокинешся, хотіти перестанеш. Навіщо нам дивитися одне на одного при світлі сонця? Що воно змінить? Уже не можна нічого змінити, не можна нічого прибрати. Який сенс ставити мені запитання, Ґеральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, насправді принесе тобі збочене задоволення? Що дасть нам взаємна кривда? Ні, не станемо ми дивитися одне на одного при світлі дня. Спи, Ґеральте. І так, між нами, це зовсім не Весемір дав тобі те ім’я. Хоча це також нічого не змінить і нічого не відмінить, я б хотіла, щоб ти про це знав. І не намагайся мене шукати...

— Вісенно...

— Ні, Геральте. Зараз ти заснеш. А я... я була твоїм сном. Будь здоровим.

— Ні! Вісенно!

— Засни. — В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з Ті долоні. — Засни.

Він заснув.

VI

— Ми вже в Заріччі, Йурґо?

— Відучора, пане Ґеральте. Скоро вже річка Яруга, а далі — це вже моя сторона. Гляньте, навіть коники швидше йдуть, головами махають. Відчувають, дім близько.

— Дім... Ти в місті живеш?

— У передмісті.

— Цікаво. — Відьмак роззирнувся. — Майже не видно слідів війни. Казали, що країна ця була страшенно понищена війною.

— Ага, — сказав Йурґа. — Чого-чого, а руїн нам тут не бракувало. Придивіться уважніше, мало не на кожній хаті, на кожній загорожі все аж біле від новісінького тесання. А за річкою, побачите, там ще гірше було, там ущент усе вигоріло... Але що ж, війна — війною, та жити треба. Ми пережили найбільшу завірюху, коли Чорні котилися нашою землею. Правда, здавалося тоді, що тут усе перетвориться на пустелю. Багато з тих, що тоді втекли, не повернулися. Але на їх місці поселилися нові. Жити треба.

— Це факт, — буркнув Ґеральт. — Жити треба. Не важливо, що було. Треба жити...

— Ваша правда. Ну, тримайте, надягайте. Зашив я вам штани, залатав. Будуть, як нові. Це як із тією землею, пане Ґеральте. Роздерло її війною, переорало, наче залізом борони, порвало, кров’ю вона стекла. Але зараз — наче нова буде. І ще краще родитиме. Навіть ті, що в землі цій згнили, добру послужать, удобрять земельку. Поки що орати важко, бо кості, залізяччя всюди на полях, але земля і з залізом собі зарадить.

— Не боїтеся, що нільфгардці... що Чорні повернуться? Раз уже вони дорогу крізь гори знайшли...

— Ага, страшно нам. І що тепер? Сісти й плакати, трястися? Жити треба. А що буде — те буде. Якщо призначено що, так того й не уникнути.

— Віриш у призначення?

— А як мені не вірити? Після того як ми на мосту зустрілися, на урочищі, як ви мене від смерті врятували? Ох, пане відьмаче, побачите, кинеться вам Злотолітка в ноги...

— Та годі вже. Щиро кажучи, то я тобі завдячую. Там, на мосту.. . Адже це моя робота, Йурґо, мій фах. Я ж бороню людей за гроші. Не через доброту сердечну. Признайся, Йурґо, чув ти, що люди про відьмаків теревенять? Що невідомо, хто гірше, вони чи потвори, яких убивають...