Слава ЗСУ!

— Дикі вони, наче лісові кішки, — буркнув Три Галки до Ґеральта. — Треба за ними пильнувати. У них, любчику, шух-фух — і на підлозі, невідомо звідки, купа кишок. Але — варті вони будь-яких грошей. Аби ти знав, що вони вміють...

— Знаю, — кивнув Ґеральт. — Не знайти кращого ескорту. Зерріканки — природжені войовниці, з дитинства привчені до битви.

— Не про те кажу. — Борх виплюнув на стіл ракову клешню. — Я мав на увазі, які вони у ліжку.

Геральт неспокійно кинув оком на дівчат. Обидві усміхалися. Вея блискавичним, майже непомітним рухом сягнула до миски. Дивлячись на відьмака примружившись, із тріском розгризла панцир. Губи її блищали від солоної води. Три Галки задоволено ригнув.

— Значить, Ґеральте, — сказав він, — ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я узяв те до відома. А чому, якщо можна запитати, говориш тільки про ці три кольори?

— Чотири, якщо бути точним.

— Ти казав про три.

— Тебе цікавлять дракони, Борху. Якась особлива причина?

— Ні. Виключно цікавість.

— Ага. Із тими кольорами — це так заведено описувати драконів. Хоча опис той не точний. Дракони зелені, найпопулярніші, скоріше сіруваті, наче звичайні ослизги. Червоні і справді червонуваті чи цеглясті. Великих драконів темно-брунатного кольору називають чорними. Найрідкісніші — це білі дракони. Я таких ніколи не бачив. Водяться на далекій Півночі. Так кажуть.

— Цікаво. А знаєш, про яких ще драконів я чув?

— Знаю. — Ґеральт ковтнув пива. — Про тих самих, про яких чув і я. Про золотих. Таких немає.

— На якій підставі ти таке стверджуєш? Бо ніколи їх не бачив? Але ж і білого ти ніколи не бачив.

— Не в тому річ. За морями, в Офірі та Занґвебарі, є білі коні у чорну смужку. їх я також ніколи не бачив, але знаю, що вони існують. А золотий дракон — це створіння міфічне. Легендарне. Як-то фенікс, наприклад. Феніксів і золотих драконів немає.

Вея, спершись на лікті, дивилася на нього з цікавістю.

— Мабуть, ти знаєш, що говориш, бо ти ж — відьмак. — Борх налив собі пива з барильця. — Утім, здається мені, що кожна легенда повинна на щось спиратися. А в основу того щось таки покладено.

— Покладено, — підтвердив Ґеральт. — Частіше за все — марення, прагнення, туга. Віра, що немає меж можливому. А часом — випадок.

— Власне, випадок. Може, колись був золотий дракон, одноразова, неповторна мутація?

— Якщо воно так і було, то спіткала його доля усіх мутантів. — Відьмак відвернувся. — Він надто відрізнявся, аби вижити.

— Ха, — сказав Три Галки, — тепер ти заперечуєш закони природи, Ґеральте. Мій знайомий чарівник сказав би, що в природі будь-яка істота має своє продовження і виживає — в той чи інший спосіб. Кінець одного — це початок іншого, немає межі можливостям, принаймні природа таких не відає.

— Великим оптимістом був твій знайомий чарівник. Тільки одного він і не взяв до уваги: помилок, які робить природа. Або ті, хто з нею граються. Золотий дракон та інші подібні до нього мутанти, якщо й існували, вижити не могли. Бо на перешкоді їм стала дуже природна межа можливостей.

— І яка ж то межа?

— Мутанти, — м'язи на щелепах Ґеральта здригнулися сильніше, — мутанти стерильні, Борху. Тільки у легендах може вижити те, що не може вижити у природі. Тільки легенда й міф не знають меж можливого.

Три Галки мовчав. Ґеральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом посерйознішали. Вея несподівано нахилилася у його бік, обійняла за шию твердою, м’язистою рукою. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.

— Люблять тебе, — повільно промовив Три Галки. — Хай мене покрутить, вони тебе люблять.

— І що у тому дивного? — смутно посміхнувся відьмак.

— Нічого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!

— Не шалій. Найбільше — жбан.

— Два жбани! — проревів Три Галки. — Теє, я мушу на хвильку вийти.

Зерріканка встала, підняла з лавки шаблю, провела по залі тужливим поглядом. Хоча мить тому кілька пар очей, як зауважив відьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, ніхто не наважився вийти услід за Борхом, який, похитуючись, ішов до виходу. Тея стенула плечима й пішла за працедавцем.

— Як твоє справжнє ім’я? — запитав Ґеральт ту, яка зосталася біля столу.

Вея блиснула білими зубами. Її сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Відьмак не сумнівався, що то черговий привід для провокації когось із зали.

— Альвеаенерле.

— Красиво.

Відьмак був упевнений, що зерріканка зробить скромне личко і підморгне йому. Не помилився.

— Вея?

— Гм?