Слава ЗСУ!

— Що тебе привело у Новіград, Ґеральте?

— Закупи. Упряж, трохи екіпіровки. І нова куртка. — Відьмак погладив на собі шелестку шкіру із запахом обнови. — Як тобі моя нова куртка, Любистку?

— Не стежиш за модою, — скривився бард, стріпуючи куряче пір’ячко з рукава свого лискучого волошкового каптана із пишними рукавами й коміром-жабо. — Ах, тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі й колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!

— Може, перейдемо дихати на сусідню вулицю? — запропонував Ґеральт, дивлячись на голодранця, який, присівши навпочіпки й вибалушивши очі, випорожнявся у бічному провулку.

— Твій одвічний сарказм трохи дратує. — Любисток знову скривився. — Новіград, скажу тобі, це столиця світу. Майже тридцять тисяч жителів, Ґеральте, не беручи до уваги приїжджих, ти собі таке уявляєш? Муровані будинки, бруківка на головних вулицях, морський порт, склади, чотири водні млини, бійні, тартаки, велика мануфактура, що виробляє чижми, а також які тільки можна цехи й ремесла. Монетний двір, вісім банків і дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж дихання спирає. І розваги — ешафот, шибениця із люком[27], тридцять п’ять корчівен, театр, звіринець, базар і дванадцять будинків розпусти. І храми, не пам’ятаю скільки. Багато. Ну, і ці жінки, Ґеральте, умиті, вдягнені й пахучі, ці атласи, оксамити й шовки, цей китовий вус і стрічечки... Ох, Ґеральте, вірші самі на вуста просяться!

— Там, де живеш ти, аж біло від снігу,

Озера й болота в льодовім полоні.

Так мусить, так є, і вже ніц не змінити

Й зачаєній тузі, і ночам безсонним.

— Нова балада?

— Ага. Назву її «Зима». Але ще вона не готова, не можу скінчити, через Веспулю я увесь на нервах, і рими мені не добираються. Ага, Ґеральте, забув запитати, як там із Йеннефер?

— Ніяк.

— Розумію.

— Хріна там ти розумієш. Ну, де та корчма, далеко ще?

— За рогом. О, ми вже на місці. Бачиш вивіску?

— Бачу.

— Вітаю і ґречно вклоняюся! — Любисток вишкірив зуби до панянки, яка замітала східці. — Хтось уже казав мосьпанні, яка вона чарівна?

Панянка почервоніла й міцніше стиснула мітлу в долонях. Ґеральту на мить здалося, що прикладе вона трубадура держаком. Помилявся.

Панянка мило посміхнулася і затріпотіла віями. Любисток, як завжди, не звернув на те жодної уваги.

— Вітаю і поздоровляю! Добридень! — загримів він, заходячи в корчму й різко проводячи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Любисток, найславетніший поет у цьому краї, відвідав твій неохайний трактир, хазяїне! Бо має охоту напитися тут пива! Ти оцінив честь, яку я тобі зробив, вирвигроше?

— Оцінив, — похмуро сказав корчмар, висовуючись із-за завіси. — Радий я вас бачити, пане співаче. Бачу, що й насправді слово ваше — не дим. Бо ж обіцяли прийти зразу зрання і заплатити за вчорашні витівки. А я, подумати тільки, вважав, що, як завжди, брешете. Стидаюся, слово честі.

— Зовсім не треба тобі соромитися, добрий чоловіче, — сказав безтурботно трубадур. — Бо я ж грошей не маю. Згодом про те погомонимо.

— Ні, — прохолодно сказав корчмар. — Ми про це погомонимо зараз. Кредит скінчився, вельможний пане поете. Двічі ніхто мене не обдурить.

Любисток повісив лютню на гак, що стирчав зі стіни, усівся за стіл, зняв капелюшок і замислено розгладив прип’яте до нього перо білої чаплі.

— Маєш гроші, Ґеральте? — запитав із надією в голосі.

— Не маю. Усе, що мав, пішло на куртку.

— Погано, погано, — зітхнув Любисток. — Холера, ані живої душі, нікого, хто міг би проставитися. Господарю, а чого в тебе так порожньо сьогодні?

— Зарано для завсідників. А челядники каменярські, ті, що ремонтують храм, уже були й повернулися на будівництво, забравши майстра.

— І нікого, нікогісінько?

— Нікого, крім вельможного купця Бібервельдта, який снідає у великому алькові.

— Дейнті тут? — утішився Любисток. — Відразу треба було сказати. Ходімо до алькова, Ґеральте. Знаєш Дейнті Бібервельдта, половинчика?

— Ні.

— Не важливо. Впізнаєш. Ого! — закричав трубадур, прямуючи до бокової кімнати. — Відчуваю із заходу подих і запах цибуляного супу, що радує мої ніздрі. Ку-ку! Це ми! Несподіванка!

Біля центрального столу в алькові, під стовпом, декорованим гірляндами часнику й пучками трав, сидів пухкенький кучерявий половинчик у фісташково-зеленій жилетці. У правій руці він тримав дерев’яну ложку, лівою притримував глиняну миску. Побачивши Любистка й Ґеральта, половинчик завмер, роззявивши рота, а його великі горіхові очі розширилися від страху.

---

  27 ...і розваги — ешафот, шибениця із люком — не треба забувати, що публічна страта дійсно була одним із різновидів середньовічних і ранньомодерних розваг; шибениця із люком була одним із тих винаходів, які можна вважати прогресивними й гуманними: приречений на страту ламав собі шию і гинув одразу, у той час як повішення на традиційній шибениці могло затягнутися на досить довгий час.