Слава ЗСУ!

— Це не моє. — Любисток аж почервонів від люті. — Я ніколи не писав чогось подібного!

— А. Тоді вибачаюся.

— Може б, ми перейшли до справи? — втрутився Дейнті. — Час підганяє, а ви про дурню. Я з серйозними проблемами, Вімме.

— Я цього боявся, — покивав Гном. — Якщо пам’ятаєш, я застерігав тебе, Бібервельдте. Говорив тобі три дні тому: не вкладай гроші в той згірклий риб’ячий жир. Що з того, що дешевий, номінальна ціна не важлива, важливим є ступінь зиску після перепродажу. Так само й та рожева олія, і той віск, і ті глиняні миски. Що тобі в голову стрелило, Дейнті, щоби купувати те гівно, та ще й — за живі гроші, замість того аби розумно платити акредитивом чи векселем[32]? Говорив я тобі, кошти складування у Новіграді диявольськи високі, за два тижні вони тричі перевищать вартість того товару. А ти...

— Ну, — тихенько простогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?

— А ти на те, що ніяких проблем, що продаси все протягом двадцяти чотирьох годин. І тепер приходиш і заявляєш, що ти в скруті, при цьому усміхаючись дурнувато й жалісно. Не йде, вірно? А витрати ростуть, га? От, зле, зле. Як я маю тебе з того витягти, Дейнті? Якби ти хоча б застрахував той хлам, я б одразу послав когось із канцеляристів, щоби той тихцем підпалив склад. Ні, любчику, єдине, що можна зробити, — це підійти до справи філософськи чи сказати собі: «Та срав я на те». Це — торгівля, раз отримуєш, раз втрачаєш. Та й що то за гроші, той жир, віск та олія. Сміху варте. Ми говоримо про більш серйозні справи. Скажи мені, чи маю я вже продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти й п’яти шостих.

— Га?

— Ти глухий? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — це рівно п’ять і п’ять шостих. Ти повернувся, маю сподівання, щоби погодитися? Семи ти все одно не отримаєш, Дейнті.

— Повернувся?

Вівальді погладив бороду й вискубав з неї крихти пирога.

— Ти був тут десь із годину тому, — сказав він спокійно, — із дорученням, аби тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, якути заплатив, то дві корони сорок п’ять копперів за фунт. Це забагато, Дейнті, навіть для винятково придатного ринку. Дубильні вже повинні домовитися і стануть солідарно тримати ціну. Я голову даю...

Двері відчинилися, і в кабінет упало щось у зеленій фетровій шапці й хутрі з плямистих кроликів, перепоясане конопляною мотузкою.

— Купець Сулімір дає дві крони п’ятнадцять! — проскавчало.

— Шість й одна шоста, — швиденько вирахував Вівальді. — Що робити, Дейнті?

— Продавати! — крикнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще задумуєшся, холера?

До кабінету впало друге щось, у жовтій шапці опанчі, що нагадувала старий мішок. Як і перше щось, друге мало близько двох ліктів зросту.

— Купець Бібервельдт передав — не продавати нижче семи! — проверещало, витерло ніс рукавом і вибігло.

— Ага, — сказав ґном після довгої хвилі тиші. — Один Бібервельдт наказує продавати, другий Бібервельдт наказує чекати. Цікава ситуація. Що робимо, Дейнті? Ти відразу поясниш чи почекаємо, коли якийсь третій Бібервельдт накаже вантажити кору на галери та везти до Країни Псоглавців? Га?

— Що воно таке? — видавив із себе Любисток, вказуючи на те щось у зеленій шапці, яке все ще стояло у дверях. — Що воно, до холери, таке?

— Молодий гном, — сказав Ґеральт.

— Безсумнівно, — підтвердив сухо Вівальді. — Це аж ніяк не старий троль. Зрештою, не важливо, що воно. Ну, Дейнті, я слухаю.

— Вімме, — сказав половинник. — Я тебе дуже прошу. Не став запитань. Сталося дещо страшне. Просто сприйми, що я, Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, поштивий купець, поняття не маю, що тут діється. Розкажи мені все, з подробицями. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.

— Цікаво, — сказав ґном. — Але за комісійні, які я беру, мушу виконувати бажання принципала, якими б вони не були. Тож слухай. Увірвався ти сюди три дні тому, важко дихаючи, дав мені на депозит тисячу крон і забажав аваль[33] на вексель, на дві тисячи п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі той аваль.

— Без гарантій?

— Без. Люблю я тебе, Дейнті.

— Кажи далі, Вімме.

— На другий день зранку ти, зі стуком і грюком, увірвався сюди знову, бажаючи, щоби я відкрив акредитив на банк у Визімі. На чималу суму в три тисячі п’ятсот крон. Бенефіціантом, наскільки пам’ятаю, мав бути якийсь Тер Лукокян, інакше — Трюфель. Ну, то я і відкрив такий акредитив.

— Без гарантій, — сказав половинчик із надією у голосі.

— Мої симпатії до тебе, Бібервельдте, — затхнув банкір, — закінчуються десь близько трьох тисяч крон. Цього разу я взяв від тебе письмове зобов'язання, що в разі невиплати — млин мій.

---

  32 ...замістьтого, аби розумно платити акредитивом чи векселем — акредитив — умовне грошове зобов'язання, яке приймається банком до оплати замість грошової суми; вексель — грошове зобов’язання (як правило, безумовне) векселедавця сплатити після певного строку фіксовану суму грошей власнику векселя. Обидва варіанти вигідні тим, що виводять реальні гроші із зони ризиків транспортування їх з місця на місце.

  33 Аваль — вексельна порука, надана третьою особою; інакше кажучи, той, хто виписує аваль на вексель, бере на себе ризики, пов'язані із торгівельними операціями, які проводить той, хто потребує «швидких коштів».