Слава ЗСУ!

— Так, напевне, — сказав Шапелл. — Але ти — не я.

З-за намету біг Дейнті Бібервельдт, задиханий та спітнілий. Побачивши Шапелла, він зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину й удав, що роздивляється дах комори.

Шапелл підійшов до Ґеральта, дуже близько. Відьмак не ворухнувся, звузивши тільки очі. Хвильку вони дивилися один на одного, потім Шапелл схилився над пакунком.

— Дуду, — сказав до тиснених, дивно деформованих чобіт Любистка, що стирчали зі згорнутого килима. — Копіюй Бібервельдта, швидко.

— Це що? — крикнув Дейнті, перестаючи витріщатися на комору. — Це чого?

— Тихіше, — сказав Шапелл. — Ну, Дуду, як ти там?

— Уже, — пролунав із килима приглушений шепіт. — Уже... Осьо...

Тиснені чоботи, що стирчали зі згортка, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапелл. — А ти, Дейнті, сиди тихо. Для людей кожен половинчик виглядає однаково. Правда?

Дейнті щось буркнув невиразно. Ґеральт, усе ще мружачись, дивився на Шапелла із підозрою. Намісник же випростався і роззирнувся навколо, й тоді від глядачів, які ще стояли неподалік, лишився тільки стукіт дерев’яних сабо, що стихав удалечині.

Дейнті Бібервельдт Другий виповз і вигребся з пакунка, чхнув, усівся і протер очі й носа. Любисток присів на скрині, що лежала неподалік, бринькнув на лютні з виразом помірної зацікавленості на обличчі.

— Хто це такий, як думаєш, Дейнті? — лагідно запитав Шапелл. — Дуже подібний до тебе, тобі так не здається?

— То мій кузен, — випалив половинчик і вишкірив зуби. — Дуже близька рідня. Дуду Бібервельдт із Гречаної луки, світла голова у справах. Я, власне, вирішив...

— Так, Дейнті?

— Я вирішив вважати його своїм фактором у Новіграді[35]. Що ти на те, кузене?

— Ох, кузене, дякую, — широко посміхнулася дуже близька рідня, гордість клану Бібервельдтів, світла голова у справах.

Шапелл також посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — буркнув Ґеральт. — Про життя у місті? І що ви в цьому місті бачите, Дуду... і ти, Шапелле?

— От пожив би ти на вересовищах, — відбуркнув Шапелл, — поїв би корінців, помокнув та померзнув би — отоді знав би. Нам також хочеться жити, Ґеральте. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув Ґеральт. — Не гірші. Бува навіть, що кращі. Що зі справжнім Шапеллем?

— Удар його спіткав, — прошепотів Шапелл Другий. — Десь місяці зо два тому. Апоплексія. Хай земля йому буде пухом, і нехай світить йому Вічний Вогонь. Я саме опинився поблизу... Ніхто не зауважив... Ґеральте? Ти ж не будеш...

— Що ніхто не зауважив? — запитав відьмак незворушно.

— Дякую, — пробурмотів Шапелл.

— Вас тут більше?

— А це важливо?

— Ні, — погодився відьмак. — Не важливо.

З-за фургонів та яток випала й побігла підтюпцем невисока, на пару ліктів фігурка в зеленій шапочці й у хутрі плямистих кроликів.

— Пане Бібервельдте, — просолів гном і замовк, водячи очима з одного половинчика на другого.

— Вважаю, малий, — сказав Дейнті, — що ти маєш справу до мого кузена, Дуду Бібервельдта. Кажи. Кажи. Ото він.

— Турлука передає, що пішло усе, — сказав гном і широко усміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири крони штука.

— Здається, я знаю, про що йдеться, — сказав Дейнті. — Шкода, що немає тут Вівальді, той мигцем би вирахував зиск.

— Дозвольте, кузене, — відізвався Теллічо Люннґревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для всього Новіграда — член чисельної родини Бібервельдтів. — Дозволиш порахувати мені? У мене добра пам'ять на цифри. Як і на інші речі.

— Прошу, — вклонився Дейнті. — Прошу, кузене.

— Кошти, — наморщив чоло допплер, — були невисокі. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гм-м... Усе разом, враховуючи шнур, сорок п’ять крон. Виручка: шістсот по чотири крони, чи дві тисячі чотириста. Комісії жодної, бо без посередників...

— Будь ласка, не забувайте про податок, — нагадав Шапелл Другий. — Будь ласка, не забудьте, бо стоїть перед вами представник влади міста й Церкви, який серйозно й сумлінно потрактовує свої обов’язки.

— Від податків воно звільнене, — заявив Дуду Бібервельдт. — Бо то на святу мету.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях риб’ячий жир, віск, олія, підфарбовані краплею кошенілі, — пояснив допплер, — досить налити до глиняних мисок й у кожну засадити шматок шнура. Запалений шнур дає чарівний червоний вогник, який горить довго й мало смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампадок на олтарі Вічного Вогню. Уже не потребують.

— Холера... — пробурмотів Шапелл. — І вірно... Потрібні були лампадки... Дуду, ти геній.

---

  35 ...вважати його своїм фактором у Новіграді — фактор тут — те саме, що й «фактотум» — довірена особа, яка виконує доручення.