Слава ЗСУ!

Вони стояли в нерішучій мовчанці. Ґеральт чув, як Фрайксенет стогне, хрипить і кашляє. Цегляста також мусила це чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьмак спер руку на пояс.

— Там, у ямі, — сказав він спокійно, — лежить поранений. Якщо він не отримає допомоги, то помре.

— Thaess aep! — Оливкова нап’яла лук, направивши стрілу просто йому в обличчя.

— Дасте йому здохнути? — Він не підвищував голосу. — Дозволите йому отак просто вдавитися кров’ю? Тоді краще вам його добити.

— Стули пельку! — гавкнула дріада, перейшовши на загальну. Але опустила лук і зменшила напругу тятиви. Глянула запитливо на ту другу. Цегляста кивнула, вказала на яму. Оливкова побігла, швидко й безшелесно.

— Я хочу побачитися із пані Ейтне, — повторив Ґеральт. — Я несу повідомлення...

— Вона, — цегляста вказала на медову, — проведе тебе до Дуен Канела. Йди.

— Фрай... А той поранений?

Дріада глянула на нього, мружачись. Усе ще бавилася стрілою на тятиві.

— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе проведе.

— Але...

— Va’en voit! — відрізала вона, стискаючи губи.

Він стенув плечима, розвернувся у бік тієї, із волоссям кольору меду. Здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Зауважив, що очі в неї сині.

— Тоді ходімо.

— Ага, — тихо сказала медова. Повагавшись мить, віддала йому меча. — Ходімо.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Стули пельку.

Ішла вона крізь хащі дуже швидко, не оглядаючись. Ґеральту довелося прикласти чималих зусиль, аби її наздогнати. Знав, що дріада робить це навмисно, знав, що хоче, аби людина, яка за нею йде, зі стогоном застрягла в хащах, аби звалилася на землю, вичерпана, не в силах продовжувати марш. Звичайно, не знала, що має вона справу із відьмаком, не з людиною. Була занадто молодою, щоб знати, хто такий відьмак.

Дівчина — Ґеральт вже знав, що вона не чистокровна дріада, — зупинилася раптом, розвернулася. Він бачив, що груди її швидко здіймаються під плямистим кубрачком, що вона насилу стримується, щоби не дихати ротом.

— Сповільнімося? — запропонував він усміхаючись.

— Yea. — Вона неохоче глянула на нього. — Aeen esseath Sidh?

— Ні, я не ельф. Як тебе звуть?

— Бренн, — відповіла вона, знову закрокувавши вперед, але вже повільніше, не намагаючись його випереджати. Йшли вони поряд, близько. Він відчував залах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад мав запах розтертих у долонях вербових листків.

— А як ти звалася раніше?

Вона глянула на нього, губи її раптово скривилися, він подумав, що вона обуриться чи накаже йому мовчати. Не зробила того.

— Не пам’ятаю, — сказала вона після паузи. Йому не здалося, що це — правда.

Не виглядала більше ніж на шістнадцять і не могла бути в Брокілоні довше, аніж років шість-сім, — якби потрапила сюди раніше, маленькою дитиною чи майже немовлям, він би вже не розгледів у ній людину. Сині очі й натурально світле волосся траплялися і в дріад. Діти дріад, що були зачаті у священних контактах із ельфами або людьми, переймали органічні риси виключно від матерів, і були це виключно дівчинки. Надзвичайно рідко і звичайно в якомусь із наступних поколінь, народжувалася інколи дитина із волоссям або очима анонімного людського протопласта. Але Ґеральт був упевненим, що Бренн не мала в собі ані краплі крові дріад. Зрештою, це не мало великого значення. Кров чи ні, нині вона була дріадою.

— А тебе, — вона скоса глянула на нього, — як звати?

— Ґвинблейдд.

Вона кивнула.

— Тоді ходімо... Ґвинблейдде.

Ішли вони повільніше, ніж перед тим, але все ще швидко. Бренн, зрозуміло, знала Брокілон — Ґеральт, будь він тут сам, не зумів би ані утримати темп, ані знайти потрібного напрямку. Бренн проходила крізь гущавину ледь помітними, замаскованими стежками, долала ущелини, вправно, наче по мостах, перебігаючи по звалених стовбурах дерев, сміло хлюпотіла зеленими від ряски, лискучими плямами трясовин, куди відьмак ступити не відважився б і витратив би години, якщо не дні, щоб їх обійти.

Присутність Бренн оберігала його не тільки від дикості лісу — були місця, де дріада сповільнювала кроки, йшла дуже обережно, мацаючи стежку ногою, тримаючи його за руку. Він знав навіщо. Про пастки Брокілону ходили легенди — розказували про ями, повні загострених кілків, про самостріли, про дерева, що валяться тобі на голову, про страхітливого «їжака» — колючу кулю на мотузці, що падала зненацька, вимітаючи стежку. Були також і місця, де Бренн затримувалася і мелодійно свистіла, а із кущів відповідали їй таким само свистом. Також були місця, де вона зупинялася із рукою на колчані, наказуючи йому стояти тихо, й чекала в напрузі, поки щось, що хрустіло в гущавині, не віддалиться.