Слава ЗСУ!

Золота, за яке Ковір і Повісс купували те, що на Півночі не росло й не вигодовувалося. І те, чого Ковір і Повісс не виробляли. Не тому, що не могли чи не вміли. Було невигідно. Ремісник із Ковіру чи Повіссу, син чи онук іммігранта, що прибіг сюди з вузликом за спиною, заробляв тепер вчетверо більше свого конфратера з Реданії чи Темерії.

Ковір торгував і хотів торгувати з усім світом, у дедалі більшому масштабі. Не міг.

Королем Реданії став Радовід ІІІ, якого з Радовідом Великим, його прадідом, поєднувало тільки ім’я — а також хитрість і скупість. Король той, підлабузниками й агіографами званий Сміливим, а усіма іншими — Рудим, зауважив те, чого до нього зауважувати якось ніхто не хотів. Чому з гігантської торгівлі, яку веде Ковір, Реданія не має ані шелягу? Адже Ковір — це тільки нічого не варте графство, лен, малий клейнодик у реданській короні. Саме час, аби ковірський васал почав служити сюзеренові!

Для того випала чудова оказія — Реданія мала прикордонні сутички з Едірном, як завжди йшлося про долину Понтару. Радовід ІІІ був настроєний на збройний наступ і узявся до того готуватися. Увів спеціальний податок на військові цілі, названий понтарською десятиною. Мали його заплатити усі піддані та васали. Всі. Ковірський апанаж також. Рудий потирав руки: десять відсотків від доходу Ковіру — це було щось!

До Понт Ванісу, про який все ще думали, що то мале містечко з дерев’яним гостроколом, вирушили реданські посли. Коли повернулися, передали Радовіду приголомшливі новини.

Понт Ваніс — не містечко. Це величезне місто, літня столиця королівства Ковір, чий володар, король Ґедовій, посилає з нарочним таку відповідь королю Радовіду:

Королівство Ковір не є чиїмсь васалом. Претензії та домагання Третогору є безпідставними й спираються на мертву літеру закону, який ніколи не мав сили. Королі Третогору ніколи не були суверенами володарів Ковіру, бо володарі Ковіру — що легко перевірити по анналах — ніколи не платили Третогору данини, ніколи не виконували службових повинностей і, що найважливіше, ніколи не були запрошувані на державні урочистості. Як і на жодні інші.

Ґедовій, король Ковіру, переказали посли, шкодує, але не може визнати короля Радовіда за сеньйора й сюзерена, а тим більше — сплачувати йому десятину. Також не може зробити цього ніхто з ковірських васалів чи ар’єрвасалів, які підкорюються виключно ковірському сеньйоріату.

Одним словом: хай Третогор не суне свого носа у справи Ковіру, незалежного королівства.

У Рудому здійнявся холодний гнів. Незалежне королівство? Закордон? Добре. Поведемося з Ковіром як із чужинським доменом.

Реданія і підмовлений Рудим Кедвен і Темерія застосували до Ковіру реторсійні мита й жорстке право складу. Купець із Ковіру, який їхав на південь, мусив — хотів він того чи ні — увесь свій товар виставляти на продаж у якомусь із реданських міст: продавати його або повертатися. Той самий примус зустрічав купця з далекого Півдня, який вибирався до Ковіру.

Від товарів, які Ковір транспортував морем, не заходячи до реданських чи темерійських портів, Реданія зажадала розбійницьке мито. Кораблі ковірські, зрозуміло, платити не бажали — платили тільки ті, яким не вдалося втекти. У грі у кота й мишки, яка розпочалася на морі, швидко дійшло до інциденту. Реданьский патрульний корабель спробував заарештувати ковірського купця, з’явилися два ковірські фрегати, патрульний корабель згорів. Були жертви.

Терпець на тому урвався. Радовід Рудий постановив навчити неслухняного васала дисципліни. Сорокатисячна армія Реданії форсувала річку Бра, а експедиційний корпус із Кедвену увійшов до Кайнґорну.

Через тиждень дві тисячі вцілілих реданців форсували Бра у зворотному напрямку, а недобитки кедвенського корпусу поволоклися додому перевалами гір Постільги. Стала зрозумілою ще одна мета, якій послужило золото північних гір. Постійну армію Ковіра складало двадцять п’ять тисяч загартованих у боях — і розбоях — професіоналів, кондотьєрів, які стяглися сюди з усіх кінців світу і залишалися безмежно вірними ковірській короні за небувало щедру плату й гарантовану контрактом пенсію. Кондотьєрів, готових на будь-яку авантюру за невимовно щедру премію, виплачену за кожну виграну битву. Тих багатих солдатів до бою вели досвідчені, здібні — й зазвичай дуже багаті — командири, яких Рудий і король Бенда з Кедвену знали дуже добре: були то ті самі, які ще не так давно служили в їхніх власних арміях, але несподівано пішли на відпочинок і виїхали за кордон.

Рудий не був дурнем і вмів вчитися на помилках. Утихомирив бундючних генералів, які вимагали походу з відплатою, не став прислухатися до купців, що жадали блокади голодом, задобрив короля Бенду з Кедвену, який бажав крові й помсти за винищення своєї елітної армії. Рудий ініціював перемовини. Його не стримало навіть приниження, гірка пігулка, яку довелося проковтнути, — Ковір погоджувався розмовляти, але у себе, у Лан Ексетері. Коза мусила прийти до воза.