Слава ЗСУ!

— Я вже те бачу, — перебив король, — як ви повертаєте. Але то академічні міркування, бо не позичу я вам ані шелягу. А дурною казуїстикою ти мене не мороч, Дійкстро, бо пасує вона до тебе, як слинявчик до вовка. Якісь інші, серйозні, мудрі й вдалі аргументи маєш?

— Не маю.

— Пощастило тобі, — після хвилини мовчання сказав Естерад Тиссен, — що став ти шпигуном. У торгівлі кар’єри б ти не зробив.

* * *

Споконвіку всі королівські пари мали окремі спальні. Королі — із дуже різною частотою — відвідували спальні королев, а бувало й так, що королеви робили несподівані візити у спальні королів. А потім подружжя розходилися до власних кімнат і ліжок.

Монарша пара Ковіру і з того погляду становила виняток. Естерад Тиссен і Зулейка завжди спали разом — у одній спальні, на одному гігантському ложі з гігантським балдахіном.

Перед сном Зулейка — надягнувши окуляри, у яких вона соромилася показуватися підданим — зазвичай читала Добру Книгу. Естерад Тиссен зазвичай говорив.

Тієї ночі також не було інакше. Естерад надягнув нічний ковпак, а у руки узяв берло. Любив тримати берло й гратися ним, а офіційно не робив того, бо боявся, що піддані вважатимуть його претензійним.

— Знаєш, Зулейко, — говорив він, — останнім часом чудернацькі маю я сни. Вже котрийсь раз підряд сниться мені та відьма, моя мати. Стоїть наді мною і повторює: «Маю дружину для Танкреда, маю дружину для Танкреда». І показує мені симпатичну, але надто молоду дівчинку. І знаєш, Зулейко, ким є та дівчинка? То Цірі, онука Каланте. Ти пам’ятаєш Каланте, Зулейко?

— Пам’ятаю, мій чоловіче.

— Цірі, — говорив далі Естерад, граючись берлом, — це саме та, на якій начебто хоче оженитися Емгир вар Емрейс. Дивне видіння, дивовижне… Яким би, до дідька, чином вона могла стати дружиною Танкреда?

— Танкредові, — голос Зулейки трохи змінився, як завжди, коли вона говорила про сина, — дружина б придалася. Може б, він постатечнішав…

— Може, — зітхнув Естерад. — Хоча я сумніваюся, але, може, й так. У кожному разі, шлюб — то хоч якийсь шанс. Гмм… Та Цірі… Ха! Ковір і Цінтра. Гирло Яруги! Непогано воно звучить, непогано. Ладним би то був союз… Ладне споріднення… Але якщо ту малу придивився собі Емгир… Тільки чому саме вона з’являється у мене у снах? І чому я, до дідька, взагалі бачу уві сні якусь дурню? В Еквінокцій, пам’ятаєш, тоді, як я і тебе розбудив… Брр, що воно був за кошмар, я радий, що подробиць не можу пригадати… Гммм… Може, призвати якогось астролога? Ворожбита? Медіума?

— Пані Шеала де Танкарвіль перебуває в Лан Ексетері.

— Ні, — скривився король. — Тої чаклунки я не хочу. Надто вона мудра. Росте тут у мене під боком друга Філіппа Ейльгарт! Тим мудрим бабам занадто подобається влада, не можна їх роззухвалювати милостями й довірою.

— Як завжди, ти маєш рацію, мій чоловіче.

— Гмфф… Але ті сни…

— Добра Книга, — Зулейка перегорнула кілька сторінок, — говорить, що, коли людина засинає, боги відкривають їй вуха й мовлять до неї. А пророк Лобода вчить, що, бачачи сон, дивишся або у велику мудрість, або у велику дурість. Уся справа у тому, аби вірно розпізнати.

— Шлюб Танкреда з нареченою Емгира великою мудрістю, скоріше, не є, — зітхнув Естерад. — А якщо вже про мудрість мова, то я добряче тим втішився б, якби вона зійшла на мене уві сні. Йдеться про справу, із якою прибув сюди Дійкстра. Йдеться про дуже важку справу. Бо, бач, найукоханіша моя Зулейко, розум мій не дозволяє мені втішатися, коли Нільфгард пре на північ і готовий у будь-який день з’їсти Новіград, бо з Новіграда усе, у тому числі й наш нейтралітет, виглядають інакше, ніж з далекого Півдня. Було б непогано, якби Реданія і Темерія стримали натиск Нільфгарду, аби прогнали загарбників назад за Яругу. Але чи добре, якби зробили вони те за наші гроші? Ти слухаєш мене, укохана моя дружино?

— Я слухаю тебе, чоловіче.

— І що ти скажеш?

— Будь-яка мудрість міститься у Добрій Книзі.

— А говорить твоя Добра Книга, що робити, коли приходить такий собі Дійкстра й вимагає від тебе мільйона?

— Книга, — моргнула над окулярами Зулейка, — нічого не говорить про лиходійну мамону. Але в одному з віршів її сказано: давати є більшим щастям, ніж отримувати, а допомога убогому милостинею є шляхетним чином. Сказано: роздай усе, що маєш, й учинить те душу твою шляхетною.

— А капшук і скарбницю — порожніми, — пробурмотів Естерад Тиссен. — Зулейко, чи окрім віршів про шляхетність роздавання і про милостиню Книга містить у собі мудрість, що стосується справ? Наприклад, що Книга говорить про еквівалентний обмін?