Слава ЗСУ!

* * *

— Він міг битися… — Затуманені, сліпі очі Гвіскара Вермуллена дивилися у безодню спогадів. — Тих, хто вчинив замах, було тільки троє, дід був сильним чоловіком. Міг битися, боронитися до того моменту, як прибіжить стража. Міг також просто втекти. Але була там бабуня Зулейка. Дідусь заслоняв і захищав Зулейку, тільки Зулейку, про себе не дбав. Коли нарешті допомога прийшла, на Зулейці й подряпини не було. Естерад отримав більше двадцяти уколів. Помер через три години, не прийшовши до тями.

* * *

— Ти колись читав Добру Книгу, Дійкстро?

— Ні, Ваша Королівська Величносте. Але я знаю, що там написано.

— А я, уяви собі, вчора розгорнув на першому-ліпшому місці. І втрапив на таке речення: на дорозі до вічності кожен буде підійматися власними сходами, несучи власний тягар. Що ти про це думаєш?

— Мені час, королю Естераде. Час нести власний тягар.

— Бувай здоровий, шпигуне.

— Бувай здоровий, королю.

Від міста старожитнього й славетного Ассенгарда відійшли ми, може, на шість сотень стайє на південь, до краю, що звався Стоозер’я. Як з узгір’їв на край той глянути, побачиш оті численні озера, укладені з великим мистецтвом у різноманітні фігури. А серед фігур тих ельф Аваллак’х, провідник наш, наказав шукати таку, що подібна до листя трифолі. І дійсно, таку ми й видивилися. До того ж виявилося, що не три, а чотири озера там є, бо одне, продовгувате, тягнеться з півдня на північ і є начебто листя того черешок. Озеро те, а зветься воно Тарн Міра, чорним оточене лісом, а біля північного краю його стоїть ота таємнича башта, невеличка, яка Вежицею Ластівки зветься, а мовою ельфів — Тор Сіреаель.

Однак спочатку ніц не бачили ми, тільки туман. Я вже зібрався ельфа Аваллак’ха про вежу оту розпитати, коли він знак мовчання подав, сам же такі слова проказав: «Чекати й мати надію. Надія повернеться зі світлом і з доброю звісткою. Дивіться на безмір вод, там побачите послів доброї надії».

Буйвід Бекгюйсен. Мандрівки шляхами й місцями магічними

Та книжка від початку до кінця брехня. Руїни над озером Тарн Міра були досліджені багаторазово. Не є вони магічними, незважаючи на реляції Б. Бекгюйсена, не можуть бути вони залишками легендарної Вежі Ластівки.

Ars Magica. Вид. XIV

Розділ 9

— Пливуть! Пливуть!

Йеннефер обома руками притримала волосся, яке рвав мокрий вітер, стала поблизу балюстради сходів, усуваючись зі шляху жінок, які бігли до набережної. Прибій, що його гнав західний вітер, із лоскотом бився об берег, з розпадин між скелями раз за разом вистрелювали білі пінні буруни.

— Пливуть! Пливуть!

З верхніх терас цитаделі Каер Трольде, головної фортеці Ард Скелліг, було видно мало не весь архіпелаг. Прямо, за тісниною, лежав Ан Скелліг, від полудня низький і плаский, від невидимої півночі — урвистий і потятий фіордами.

Зліва, далеко, розбивав гострими іклами хвилі високий і зелений Шпікерог, із горами, чиї верхівки тонули у хмарах. Справа видно було гострі кліфи острова Ундвік, пістряві від чайок, фульмарів, бакланів та олуш. З-за Ундвіку визирав лісистий горбик Гіндарсфьяля, найменшого острова архіпелагу. Якби зійти на саму верхівку якоїсь із веж Каер Трольде й глянути у південному напрямку, то можна побачити самотній, віддалений від інших острів Фаре, що стирчав із води, наче хребет гігантської риби, для якої океан замілкий.

Йеннефер зійшла на терасу нижче, затримавшись біля групки жінок, яким гордість і суспільна позиція не дозволяли стрімголов бігти на берег і змішуватися зі збудженим мотлохом. Унизу, під ними, лежало портове місто, чорне й безформне, наче великий морський молюск, викинутий хвилями.

У пролив між Ан Скеллігом і Шпікерогом один за одним запливали драккари. Запалали на сонці білим та червоним вітрила, засяяли мідні умбони на повішених над бортами щитами.

— «Рінгхорн» першим іде, — заявила котрась із жінок. — За ним «Фенріс»…

— «Трігла» — піднесеним голосом упізнала інша. — За нею «Драк»… А позаду за ними «Хавфруе»…

— «Ангіра»… «Тамара»… «Дарія»… Ні, то «Скорпена»… Немає «Дарії». Немає «Дарії»…

Молода жінка з товстою світлою косою, яка обома руками притримувала чималий вагітний живіт, застогнала глухо, поблідла й зомліла, осунувшись на плити тераси, наче зірвана з кілків завіса. Йеннефер миттю підскочила до неї, впала на коліна, сперла пальці у живіт жінки і викричала закляття, тлумлячи спазми й корчі, міцно й упевнено спаюючи канал між маткою та плацентою, що от-от погрожував урватися. Для певності вона наклала ще й заспокійливі й охоронні чари на дитину, чиї копання відчувала під долонею.