Слава ЗСУ!

— Так.

— Ну-ну. Йеннефер, чи ти не стала, бува, неофіткою? Що там відбулося, на острові?

— Не важливо. Я повертаюся до храму — тільки й того.

— А фінансові засоби, про які ти просила? Будуть потрібні?

— Скоріше так.

— Сенешаль Гутлаф виконає будь-яке твоє доручення щодо цього. Але, Йеннефер, віддай те доручення швидко. Поспіши. Я отримав нові вісті.

— Прокляття, того я і боялася. Вони вже знають, де я?

— Ні, ще не знають. Зате мене попередили, що ти можеш з’явитися на Скелліге, й наказали відразу тебе ув’язнити. Також наказано захоплювати у вилазках бранців і вичавлювати з них інформацію — нехай навіть клоччя її — щодо тебе. Щодо твоєї присутності у Нільфгарді чи у провінціях. Йеннефер, поспіши. Якби вони тебе вислідили і дістали тут, на Скелліге, я б опинився у трохи клопітливій ситуації.

— Зроблю, що у моїх силах. Також і в тому напрямку, аби тебе не компрометувати. Не бійся.

Крах вишкірив зуби.

— Я ж сказав: у трохи. Я їх не боюся. Ані королів, ані чародійок. Нічого не зможуть мені зробити, бо я їм потрібний. А надати тобі допомогу я був зобов’язаний ленною клятвою. Так-так, ти добре чуєш. Формально я й надалі васал корони Цінтри. А Цірілла має на ту корону формальні права. Представляючи Ціріллу, будучи її опікункою, ти маєш формальне право наказувати мені, домагатися слухняності й служби.

— Казуїстичні софізми.

— Так, — пхикнув він. — Я сам про те заявлю, вголос, коли, не дивлячись ні на що, виявиться, що Емгир вар Емрейс змусив дівчину до шлюбу. Як і у тому випадку, коли за допомогою якихось правничих крючків і викрутасів Цірі позбавлять прав на трон і посадять там когось іншого, хоча б і того дурбилу Віссегерда. Тоді я без зволікання відмовлюся від послуху й ленної клятви.

— А якби, — примружилася Йеннефер, — виявилося все-таки, що Цірі мертва?

— Вона жива, — твердо промовив Крах. — Я знаю те напевне.

— Звідки?

— Ти не повіриш.

— Випробуй мене.

— Кров цінтрійських королев дивним чином пов’язана з морем. Коли помирає якась із жінок того роду, море впадає у справжнє шаленство. Кажуть тоді, що Ард Скелліг оплакує дочок Ріаннон. Бо шторм тоді настільки сильний, що хвилі, які котяться із заходу, прориваються крізь щілини й печери на східний бік, і тоді зі скелі бризкають солоні струмені. А весь острів трясеться. Простий люд говорить: то Ард Скелліг ридає. Знову хтось помер. Померла кров Ріаннон. Старша Кров.

Йеннефер мовчала.

— Це не казка, — продовжив Крах. — Я сам те бачив, на власні очі. Тричі. Після смерті Адалії Ворожки, після смерті Каланте… І після смерті Паветти, матері Цірі.

— Паветта, — зауважила Йеннефер, — зникла саме під час шторму, тож важко казати…

— Паветта, — перервав Крах, усе ще замислений, — не зникла під час шторму. Шторм почався після її смерті, море, як завжди, відреагувало на загибель когось із цінтрійською кров’ю. Я вивчав ту справу досить довго. І впевнений у своїй правоті.

— Чи то у чому?

— Корабель, яким пливли Паветта й Дані, зник на славетній Безодні Седни. То не був перший корабель, який там зник. І ти напевне про те знаєш.

— Казки. Із кораблями стаються катастрофи, це, скоріше, справа природна…

— На Скелліге, — обірвав він різко, — ми розуміємося достатньо на кораблях і мореплавстві, аби вміти відрізнити катастрофи природні від неприродних. На Безодні Седни кораблі зникають неприродно. І невипадково. Те саме стосується корабля, яким пливли Паветта й Дані.

— Я не сперечаюся, — зітхнула чародійка. — Та й яке, зрештою, воно має значення? Після майже п’ятнадцяти років?

— Для мене має, — стиснув вуста ярл. — Я у тій справі розберуся. Це тільки питання часу. Дізнаюся… Знайду пояснення. Знайду пояснення усім загадкам. Навіть ті, часів різанини у Цінтрі…

— І що воно було за загадка?

— Коли нільфгардці вдерлися до Цінтри, — пробурмотів він, поглядаючи у вікно, — Каланте наказала таємно вивезти Цірі з міста. Справа у тому, що місто вже палало, Чорні були усюди, шанси на те, щоб вийти з облоги, були мінімальними. Королеву відмовляли від тієї ризикованої дії, радили, аби Цірі формально капітулювала перед гетьманами Нільфгарду, таким-то чином рятуючи життя і цінтрійську династію. На палаючих вуличках вона безумовно й беззмістовно загине від рук жовнірського натовпу. Але Левиця… Знаєш, що вона відповіла, за словами безпосередніх свідків?

— Ні.

— «Нехай краще кров дівчини потече бруківкою Цінтри, аніж буде вона спаплюжена». Спаплюжена чим?

— Шлюбом із імператором Емгиром. Мерзенним нільфгардцем. Ярле, вже пізно. Завтра вранці я починаю… Стану інформувати тебе про успіхи.