Слава ЗСУ!

— Розповідай.

— Там, де були ми, чи то, значить, «Тамара», було спокійно. Хоча вітер трохи посвистував та небосхил потемнішав від хмар так, що день від ночі було не відрізнити. Але там, де була «Алькіона», там наче пекло раптом розсілося. Справжнє пекло…

* * *

Вітрило «Алькіони» раптом забилося так різко, що вони почули той звук, незважаючи на відстань між драккарами. Потемнішало небо, заклубочилися хмари. Море, що навколо «Тамари» здавалося цілковито спокійним, збурилося і закипіло біля бортів «Алькіони». Хтось раптом крикнув, хтось підхопив, а за мить дерлися усі.

Під куполом скупчених над нею чорних хмар «Алькіона» танцювала на хвилях, наче корок, крутячись, вируючи й підскакуючи, провалюючись у хвилі то носом, то кормою. Моментами драккар наче цілковито зникав у них з очей. Моментами було видно тільки смугасте вітрило.

— То чари! — викрикнув хтось за спиною Аса. — То диявольська магія!

Вир крутив «Алькіону» швидше й швидше. Щити відривалися від борту драккара і фуркотіли у повітрі, наче диски, летіли направо-наліво зламані весла.

— Рифуй вітрило! — кричав Аса Тьязі. — І на весла! Пливемо туди! Тре’ рятувати!

Утім, було пізно.

Небо над «Алькіоною» почорнішало, чорнота раптом вибухнула зиґзаґами блискавок, які обплели драккар, наче мацаки медузи. Збиті у фантастичні форми хмари скрутилися у потворний стовп. Драккар крутився по колу з несамовитою швидкістю. Щогла зламалася, наче сірник, зірване вітрило полетіло над піною, наче величезний альбатрос.

— Веслуй, ходу!

Над власними криками, над гуркотом стихії, що заглушала все, вони почули крики людей з «Алькіони». Крики такі несамовиті, що волосся ставало дибки. У них, старих морських вовків, кривавих берсерків, мореплавців, які чимало що бачили й чули.

Вони кинули весла, розуміючи своє безсилля. Остовпіли, перестали навіть кричати.

«Алькіона», все ще крутячись, поволі сходила на хвилю. І сходила вище й вище. Вони бачили кіль: омитий водою, порослий мушлями й водоростями. Бачили чорний абрис, фігуру, що падала у хвилю. Потім другу. Третю.

— Вони стрибають! — крикнув Аса Тьязі. — На весла, хлопці, не переставати! Щосили! Пливемо на допомогу!

«Алькіона» була вже на добрих сто ліктів над булькочучою, наче кип’яток, поверхнею моря. І далі крутилася, величезне, цвіркаюче водою веретено, обплетене вогнистою павутиною блискавок, невидима сила тягнула її у збиті хмари.

Раптом повітря роздер вибух. «Тамара», нехай її і пхала уперед сила п’ятнадцяти пар весел, раптом підскочила й відлетіла назад, наче від удару тараном.

У Тьязі втекла з-під ніг палуба. Він упав, ударившись скронею об борт.

Встати самостійно не міг, його підняли. Був приголомшений, крутив і тряс головою, хилився, белькотів без ладу і складу. Крики екіпажу чув наче з-за стіни. Підійшов до борта, хилитаючись, наче п’яний, вчепився у релінг.

Вітер стих, хвилі заспокоїлися. Але небо й далі було чорним від хмар.

Від «Алькіони» не залишилося і сліду.

* * *

— Навіть сліду не залишилося, ярле. Навіть шматочка якогось, шмаття… Взагалі нічого.

Аса Тьязі перервав розповідь, дивлячись на сонце, що зникало за лісистими вершинами Шпікерогу. Крах ан Крайт, замислений, не підганяв його.

— Знати не знаю, — продовжив нарешті Аса Тьязі, — скільком вдалося вискочити, перш ніж затягнуло «Алькіону» у ту диявольську хмару. Але скільки б їх не вискочило, не вижив жоден. А нам, хоча сил ми не жаліли, вдалося виловити тільки два трупи. Два тіла, винесені водою. Тільки два.

— Чародійки, — зміненим голосом запитав ярл, — серед них не було?

— Ні.

Крах ан Крайт довго мовчав. Сонце цілком сховалося за Шпікерогом.

— Пропав старий Гутлаф, син Свена, — знову заговорив Аса Тьязі. — Напевно, до останньої кісточки об’їли його краби на дні Седни… Пропала там і магічка… Ярле, люди починають говорити… Що все те її вина. І кара її за злочини…

— Дурна балаканина!

— Пропала вона, — буркнув Аса, — на Безодні Седни. На тому самому місці, як колись Паветта й Дані… от, нещасливий випадок.

— Це не було нещасним випадком, — сказав переконано Крах на Крайт. — Ані тоді, ані зараз це напевне не був нещасний випадок.

Виправдано, аби нещасливий страждав. Біль його й приниження випливають із законів природи, а для реалізації природної мети необхідно одночасне існування як того, хто страждає, так і тих, хто, завдаючи йому страждань, самі втішаються своїми успіхами. Саме ця істина повинна стлумити докори сумління у душі тирана чи злочинця. Не мусить він перейматися, повинен сміливо допускати будь-які вчинки, які народжуються у його уяві, оскільки підсуває їх йому голос природи.