Слава ЗСУ!

— Густого ти собі пива наварила, — заявила мудро молодша Скарра, та що була значно менш тямуща і (Кенна була у тому переконана) і на гріш не розуміла, в чому тут справа.

— А як воно наприкінці з тією цінтрійською княжною було? — не відступала старша Скарра. — Адже ви нарешті цопнули її, ні?

— Цопнули. Якщо можна те так назвати. Яке в нас сьогодні?

— Двадцять друге вересня. Завтра Рівноніччя.

— Ха. Ото дивний збіг обставин. Назавтра буде тамтим подіям рівно рік… Уже рік…

Кенна витягнулася на нарах, підкладаючи сплетені долоні під потилицю. Сестри мовчали у надії, що то був вступ до розповіді.

Нічого подібного, сестрички, подумала Кенна, дивлячись на надряпані на дошках верхніх нар непристойні малюнки і ще більш непристойні написи. Не буде ніякої розповіді. І справа навіть не в тому, що смердюк Кохут смердить засраним донощиком чи якимось іншим там коронним свідком. Просто немає у мене бажання про те говорити. Не хочеться мені того пригадувати.

Того, що було рік назад. Після того як Бонгарт здимів від нас у Клермонті.

Прибули ми туди на кілька днів пізніше, згадувала вона собі, слід вже встиг вистигнути. Куди ловець попрямував, не знав ніхто. Ніхто, окрім купця Хувенагеля, значить. Але Хувенагель зі Скелленом говорити не хотів, не хотів того навіть під дах впустити. Слугами переказав, що не має часу й аудієнції не дасть. Пугач надувався і гнівався, але що йому було робити? Це був Еббінґ, не мав він тут юрисдикції. А іншим — нашим — методом за Хувенагеля не було як узятися, бо мав він там, у Клермонті, приватну армію, і не війну ж нам було починати…

Бореас Мун рознюхував, Дакр Сіліфант й Оль Гарсгайм намагалися використати підкуп, Тіль Ехрад — ельфійську магію, я чувала і слухала думки, але не дуже все те стало в пригоді. Довідалися ми тільки те, що Бонгарт виїхав з міста південною брамою. А перш ніж виїхав…

У Клермонті був малесенький храм, з модрини… Біля південної брами, біля торговельної площі. Перед від’їздом із Клермонту Бонгарт на тій площі, перед тим храмом, скатував Фальку арапником. На очах у всіх, у тому числі й жерців храму. Кричав, що доведе їй, хто її пан і володар. Що ото вчить її батогом як хоче, а як захоче — то завчить насмерть, бо нікому вона не потрібна, ніхто їй не прийде на допомогу — ані люди, ані боги.

Молодша Скарра, висячи, вчепившись у ґрати, виглядала у вікно. Старша виїдала кашу з миски. Кохут узяв табурет, уклався і накрився ковдрою.

Пролунав дзвін із кордегардії, вартові на мурах почали перекрикуватися.

Кенна повернулася обличчям до стінки.

Кількома днями пізніше ми зустрілися, подумала. Я і Бонгарт. Око в око. Я дивилася у його нелюдські, риб’ячі очі, думаючи про оте єдине: як він бив дівчину. І зазирнула йому в думки… На мить. А було воно так, наче сунула я довбешку в розриту могилу…

І було воно на Еквінокцію.

А перед тим, двадцять другого вересня, я зрозуміла, що втерся поміж нас невидимка.

* * *

Стефан Скеллен, імперський коронер, вислухав, не перериваючи. Але Кенна бачила, як змінюється в нього обличчя.

— Повтори, Сельборн, — вицідив він. — Повтори, бо я власним вухам не вірю.

— Обережно, пане коронере, — пробурмотіла вона. — Вдавайте гнів… Що ніби я до вас із проханнячком, а ви не дозволяєте… Щоб обдурити, значить. Я не помиляюся, я впевнена. Вже днів зо два такий собі невидимка поміж нас крутиться. Невидимий шпигун.

Пугач, треба було признатися, був швидким, ловив усе вліт.

— Ні, Сельборн, забороняю, — сказав голосно, але уникаючи акторського перебільшення як у тоні, так і у виразі обличчя. — Дисципліна — вона для всіх. Без винятків. Згоди не даю!

— Але ж хоча б вислухайте, пане коронере. — Кенна не мала таланту Пугача, не уникнула штучності, але у сценці, що вона її відігрувала, штучність і заклопотаність прохачки були прийнятними. — Хоча б вислухайте…

— Кажи, Сельборн. Тільки коротко й по суті!

— Шпигує за нами вже дня два, — пробурмотіла вона, удаючи, що принижено викладає свої рації. — Від Клермонту. Мусить таємно їхати за нами, а на біваках приходить, невидимий, крутиться серед людей, слухає.

— Слухає, шпигун холерний. — Скеллену не довелося вдавати суворого й розгніваного, у голосі його вібрувала лють. — Як ти його викрила?

— Як ви позавчора перед корчмою давали накази пану Сіліфанту, котяра, що на лавці спав, засичав і вуха притис. Мені то підозрілим здалося, бо нікого у тому боці не було… А потім я щось відчула, начебто думку, чужу думку й волю. Коли навколо самі свої думки, звичайні, то для мене така думка чужа, пане коронере, то начебто хтось крикнув гучно… Почала я приглядатися, уважно, за двох, і його відчула.