Слава ЗСУ!

— Ти про щось довідався, — різко ствердила факт. — Від селянина, який взяв шкіри. Говори.

— Цірі…

— Прошу, говори!

Він сказав. Пізніше жалів про те.

* * *

— Диявол їх хіба наслав, пане пустельнику, — пробурмотів селянин, на мить перериваючи підрахунок шкір. — Хіба диявол. Від самого Зрівняння по лісах ганяли, якусь дівку шукали. Лякали, репетували, погрожували, але відразу далі їхали, не встигали занадто набриднути. Але зара’ іншу іншість вимислили: залишили по деяких селах і оселях якихось, як би те… білокапусти чи якось так. Утім ніякі вони не білі й не капусти — а тільки просто трійко-четверо лотрів мерзотних, одна гидота. Начебто будуть тако-ото усю зимку стояти, чатувати, поки дівка, яку вони гонять, вилізе звідкись із укриття і не зазирне до оселі. І тоді її оті капусти мають хапнути.

— У вас також є?

Хлоп спохмурнів і заскреготів зубами.

— У нас ні. Мали ми шшастя. Але у Дун Даре, за півдня від нас, сидять четверо. У корчмі на виселку квартирують. Лотри, добрий пане пустельнику, лотри втрачені, паскудники. До дівок чіпляються, а як хлопці проти них голос підняли, то забили тих, пане добрий, без жалю. На смерть…

— Людей убили?

— Двох. Солтиса й шше одного. І є воно на таких ото, пане добрий, гультяїв кара яка? Закон є? Не маєш ані закону, ані кари! Стельмах один, що до нас із Дун Даре із дружиною і дочкою подавсь, казав, шшо були начебто древле на світі відьмаці… Вони ото порядок із всіляким лотрством чинили. Визвати б ото до Дун Даре відьмаця, аби той тих лотрів повибив…

— Відьмаки вбивали потвор, не людей.

— То лотри, добрий пане пустельнику, ніякі вони там не люди, а тіки лотри, що з пекла вилізли. Відьмаця на них треба, як є — відьмаця… Ну, але мені в дорогу час, добрий пане пустельнику… Ух, холод іде! Скоро човни ховай, а сані витягай… А на лотрів з Дун Даре, пане добрий, відьмаця треба…

* * *

— О, правда, — повторила крізь стиснуті зуби Цірі. — О, свята правда. Треба відьмака… Або відьмачки. Четверо, так? У Дун Даре, так? А де воно є, оте їхнє Дун Даре? Уверх по річці? А крізь гай туди доїхати можна?

— Боги, Цірі, — налякався Висогота. — Ти ж не серйозно…

— Не призивай богів, якщо ти у них не віриш. А я знаю, що ти не віриш.

— Залишимо у спокої мій світогляд! Цірі, що за диявольські думки бродять у твоїй голові? Як ти взагалі можеш…

— Тепер ти облиш у спокою мій світогляд, Висогото. Я знаю, що повинна робити! Я відьмачка!

— Ти особа молода й неврівноважена! — вибухнув він. — Ти дитя із травматичним досвідом, дитя скривджене, невротичне й близьке до нервового зриву. А передусім ти хвора на жадобу помсти! Засліплена жаданням відплати! Чи ти цього не розумієш?

— Я розумію краще, ніж ти! — крикнула вона. — Бо ти поняття не маєш, що це таке — бути скривдженим! Ти поняття не маєш про помсту, бо ніхто ніколи не причиняв тобі справжнього зла!

Вона вибігла з хати, стукнувши дверима, крізь які трохи раніше увірвався у сіні та кімнату пронизливий холодний вихор. Після короткої миті Висогота почув іржання і стукіт копит.

Збурений, він гепнув тарілкою об стіл. Хай іде, подумав гнівно, хай викине із себе злість. Боятися він за неї не боявся, їздила вона серед трясовини часто, вдень і вночі, знала стежки, греблі, гаї та гряди. Якби вона навіть заблукала, досить було б відпустити віжки — ворона Кельпі знала дорогу додому, до козиного сараю.

Через якийсь час, коли вже добряче стемніло, він вийшов, повісив ліхтар на стовп. Став біля живоплоту, прислухаючись до стукоту копит, до плюскоту води. Вихор і шум очерету стишував будь-які відголоски, ліхтар на стовпі розкачувався наче безумний, нарешті погас.

І тоді він почув. Звіддаля. Ні, не з боку, куди поїхала Цірі. З протилежного боку. Від болота.

Дикий, нелюдський, протяглий, вібруючий крик. Скавчання.

Хвиля тиші.

І знову. Банші.

Ельфійський привид. Вісниця смерті.

Висогота затремтів, від холоду й страху. Швидко повернувся під хату, бурмочучи й мимрячи щось собі під ніс, аби не почути, аби не чути, бо чути того було не можна.

Перш ніж він знову зумів запалити ліхтар, із темряви з’явилася Кельпі.

— Увійди до хати, — сказала Цірі, лагідно й м’яко. — І не виходь. Паскудна ніч.

* * *

За вечерею вони засперечалися знову.

— Здаєшся такою, що забагато знає про проблеми добра й зла!

— Бо — знаю! І не з університетських книжок!

— Вочевидь ні. Ти все знаєш із власного досвіду. З практики. Ти ж отримала так багато досвіду у своєму довгому, шістнадцятирічному житті.