Слава ЗСУ!

* * *

Вона стогнала, коли він стягав її з сідла. Стегно, у яке він її вчора копнув, боліло.

Він шарпнув за ланцюг на нашийнику, потягнув її у бік світлого будинку.

У дверях будинку стало кілька озброєних чоловіків. І одна висока жінка.

— Бонгарте, — сказав один із чоловіків, щуплий брюнет із худим обличчям, що тримав у руці окуту міддю нагайку. — Треба взнати, що ти вмієш дивувати.

— Привіт, Скеллене.

Названий Скелленом якийсь час дивився просто їй в очі. Під тим поглядом вона затремтіла.

— Так що? — знову звернувся він до Бонгарта. — Станеш пояснювати відразу чи, може, потроху?

— Не люблю пояснювати на майдані, бо мухи до рота залітають. До хати можу увійти?

— Запрошую.

Бонгарт шарпнув за ланцюг.

У хаті чекав іще один чоловік, розчухраний і блідий, хіба кухар, бо зайнятий був чищенням одежі від залишків муки й сметани. При виді Цірі очі його блиснули. Підійшов.

То був не кухар.

Вона впізнала його відразу, пам’ятала ті паскудні оченята й шрам на пиці. Був тим, хто разом із Білками ганяв її на Танедді, це від нього вона утікала, вистрибнувши у вікно, а він наказував ельфам стрибати слідом. Як той ельф його назвав? Ренсом?

— Прошу! Прошу! — сказав той ядуче, міцно й боляче тицьнувши її пальцем у груди. — Панно Цірі! Не бачилися ми з Таннеду. Довго, довго я панну шукав. Аж нарешті знайшов!

— Не знаю, мосцю, хто ти такий, — холодно сказав Бонгарт, — але те, що ти начебто знайшов, є акурат моїм, тож тримай лапи подалі, як пальчики свої цінуєш.

— Я звуся Ріенсом. — Очі чародія недобре блиснули. — Краще б вам те добряче запам’ятати, пане мисливцю за нагородами. А хто я такий, то скоро зрозумієте. Як скоро зрозумієте й те, кому ця панна буде належати. Але не станемо обганяти події. Поки що я хочу лише переказати їй привіти й дати одну обіцянку. Вважаю, ви не маєте нічого проти того?

— Вважати вам вільно.

Ріенс наблизився до Цірі, зазирнув їй зблизька в очі.

— Твоя опікунка, відьма Йеннефер, — процідив ядуче, — колись мене образила. Коли пізніше вона потрапила в мої руки, я, Ріенс, навчив її болю. Оцими руками, цими пальцями. І дав їй обітницю, що коли потрапиш у мої руки ти, принцесо, то тебе я також навчу болю. Оцими руками, цими пальцями…

— Ризиковано, — стиха сказав Бонгарт. — Це дуже ризиковано, пане Ріенсе, чи як там вас, дражнити мою дівчинку й погрожувати їй. Вона мстива, готова вам те запам’ятати. Тримайте, повторюю, віддалік від неї ваші руки, пальці й усі інші частини тіла.

— Досить, — відрізав Скеллен, не зводячи з Цірі зацікавленого погляду. — Припини, Бонгарте. А ти, Ріенсе, також стримуйся. Я виказав тобі милість, але можу роздумати й знову наказати прив’язати тебе до ніжок столу. Сядьте обидва. Поговоримо, як культурні люди. Утрьох, на три пари очей. Бо, як мені здається, є нам про що поговорити. А предмет розмов віддамо поки що під охорону. Пане Сіліфанте!

— Тільки добряче там її пильнуйте! — Бонгарт вручив Сіліфантові кінець ланцюга. — Як власне око.

* * *

Кенна трималася збоку. Авжеж, хотіла вона придивитися до дівчини, про яку так багато мовилося останнім часом, але відчувала дивну відразу до того, аби пропихуватися крізь натовп, що оточував Гарсгайма й Сіліфанта, які вели загадкового в’язня до стовпу на майдані.

Усі товпилися, штовхалися, дивилися. Намагалися навіть помацати, пхнути, шарпнути. Дівчина ступала невпевнено, трохи шкутильгала, але голову тримала високо. Він її бив, здогадалася Кенна. Але не зламав її.

— Значить, оце вона, Фалька…

— Дівиця ледь доросла!

— Дівиця, тьфу! Різунка!

— Кажуть, шістьох хлопів засікла, тварюка, на арені у Клермонті…

— А скількох же раніше… Дияволиця…

— Вовчиця!

— А кобила! Кобила яка, гляньте! Чудової крові кінь… А тут, біля Бонгартова сідла, який меч… Ха… Диво!

— Геть! — гримнув Дакр Сіліфант. — Не лапати! Куди цапалками до чужого добра? Дівчини також не чіпати, не мацати, не чинити ані негідностей, ані образ! Трохи більше поваги. Невідомо, чи не мусимо ми її на світанку стратити. Нехай же хоча б до того часу спокій взнає.

— Як дівка на смерть має йти, — вишкірився Кипріан Фріпп Молодший, — то, може, їй останок життя присолодити й добряче помилувати її? Взяти на сіно й трахнути?

— Ага! — зареготів Кабернік Турент. — Можна було б! Спитаємо Пугача, чи можна…

— Я вам кажу, що не можна! — відрізав Дакр. — Вам одне тільки у головах, йобарі ви кляті! Сказав же я, залишити дівчину у спокої. Андресе, Стігварде, станьте оце біля неї. Й ока з неї не спускати, ані на крок не віддалятися. А як хто наблизиться — того батогами!