Слава ЗСУ!

Фріпп підняв куксу, з якої бризкала кров, зосереджено глянув на неї, потім — на долоню, що лежала на столі. І раптом упав — різко, з розмаху всівся задом на підлогу, наче послизнувся на милі. Сидячи закричав, а потім почав вити: диким, високим, протяглим вовчим виттям.

Скорчений під столом, залитий кров’ю дід чув, як якусь хвилину тривав той жахливий дует — монотонний вереск дівки й спазматичне виття Фріппа.

Дівка замовкла першою, закінчивши вереск нелюдським, здавленим скреготом. Фріпп просто стих.

— Мамо… — сказав раптом, цілком виразно і притомно. — Мамусю… Як воно так… Як воно… Що зі мною… сталося? Що зі мною… є?

— Ти помираєш, — сказала знівечена дівчина.

У діда рештки волосся стали дибки на голові. Аби стримати стукіт зубів, затиснув їх на рукаві сірячини.

Кипріан Фріпп Молодший видушив із себе звук, наче він щось із трудом ковтав. Більше звуків уже не видавав. Жодних.

Було цілковито тихо.

— Що ж ти наробила… — застогнав у тиші корчмар. — Що ж ти наробила, дівчино…

— Я відьмачка. Вбиваю потвор.

— Повісять нас… Село й корчму спалять!

— Я вбиваю потвор, — повторила вона, але у голосі її раптом з’явилося начебто якесь здивування. Начебто вагання. Невпевненість.

Корчмар застогнав, заголосив. І захлипав.

Дід поволі виліз з-під столу, відсуваючись від трупа Деде Варгаса, від його огидно розрубаного обличчя.

— На чорній кобилі їздиш… — пробурмотів. — Ніччю чорною, як траур… Сліди за собою замітаєш…

Дівчина розвернулася, глянула на нього. Обличчя вона вже встигла прикрити шаллю, з-над шалі дивилися обрамлені чорними кругами очі примари.

— Хто з тобою зустрінеться, — пробелькотів дід, — той вже смерть не віджене… Бо ти сама є смертю.

Дівчина дивилася на нього. Довго. І досить байдуже.

— Ти правий, — сказала нарешті.

* * *

Десь на болотах, далеко, але значно ближче, ніж попередньо, вдруге пролунало жахливе виття банші.

Висогота лежав на підлозі, на яку осунувся, коли вставав з ліжка. Із ляком зрозумів, що не може встати. Серце його стукотіло, підходило до горла, давилося.

Він уже знав, чию смерть провіщує нічний крик ельфійського привида. Життя було чудове, подумав. Незважаючи ні на що.

— Боги… — прошепотів. — Я у вас не вірю… Але якщо ви все ж існуєте…

Потворний біль раптом вибухнув у нього в грудях. Десь на болотах, далеко, але значно ближче, ніж попередньо, банші заскавчала несамовито втретє.

— Якщо існуєте, опікуйтеся відьмачкою в дорозі!

— Маю великі очиська, аби краще тебе бачити! — загарчав залізний вовчисько. — Маю великі лапи, аби тебе ними схопити й обійняти! Все я маю велике, все, зараз ти у цьому точно переконаєшся. Чому ти так дивно на мене дивишся, мала дівчинко? Чому не відповідаєш?

Відьмачка усміхнулася.

— Я маю для тебе несподіванку.

Флоуренс Делланой. Несподіванка. З тому «Казки й казання»

Розділ 11

Адептки стояли навпроти архіжриці нерухомо, напружені, наче струни, нап’яті, німі, трохи бліді. Були готові у дорогу, готові до найдрібніших деталей. Чоловічий сірий дорожній одяг, теплі, але такі, що не обмежували рухи, кожушки, зручні ельфійські чоботи. Волосся обстрижене так, аби легко було його утримати у порядку й чистоті в таборах і під час маршів, щоб не заважали при роботі. Спаковані вузлики, малесенькі, що містили лише трохи їжі на дорогу й найнеобхідніше. Решту мала дати їм армія. Армія, до якої вони вступили.

Обличчя обох дівчат були спокійні. Удавано. Трісс Мерігольд знала, що в обох трохи тремтять руки й губи.

Вітер шарпнув голим гіллям дерев храмового парку, погнав плитами площі пожовкле листя. Небо було темно-синім. Завірюха висіла у повітрі. Відчувалася.

Неннеке перервала мовчанку.

— Уже знаєте підрозділ?

— Я ні, — пробурмотіла Еурнейд. — Поки що буду на зимніх таборах під Визімою. Комісар на вербовці говорив, що навесні стануть там загони кондотьєрів з Півночі… Маю стати фельдшеркою у якомусь із тих загонів.

— А я, — блідо посміхнулася Іола Друга, — вже знаю підрозділ. До польової хірургії, до пана Міло Вандербека.

— Дивіться тільки не осоромте мене. — Неннеке окинула обох адепток грізним поглядом. — Не зганьбіть мене, храму й імені Великої Мелітеле.

— Звичайно ні, матінко.

— І бережіться там.

— Так, матінко.

— Біля поранених будете падати з ніг, не знати сну. Будете боятися, будете сумніватися, дивлячись на біль і смерть. А тоді легко вдатися до наркотику або до збуджуювальних засобів. Обережніше з тим.