Слава ЗСУ!

Бореас Мун, який уже був на озері, присів над відбитком чобота, нахилився низько, придивився.

— З півгодини, — оцінив. — Не більше. Теплішає, а слід не розмитий, кожен цвяшок на підошві видно.

— Озеро, — пробурмотів Бонгарт, дарма намагаючись пробити поглядом туман, — тягнеться до півночі понад п’ять миль. Так говорив Вільгефорц. Якщо дівчина має з півгодини переваги, то вона перед нами десь із милю.

— По слизькому льоду? — похитав головою Мун. — І того не буде. Шість-сім стайє, не більше.

— Тим краще! Вперед!

— Уперед, — повторив Пугач. — На лід — і вперед, бігом!

Марширували вони, важко дихаючи. Близькість жертви збуджувала, виповнювала ейфорією, наче наркотик.

— Не втече від нас!

— Аби тільки слід не загубити…

— Й аби вона тільки нас не надурила у цьому тумані… Біло, наче у молоці… На двадцять кроків ніц не видно, зараза…

— Ворушіть кістками! — гарикнув Ріенс. — Швидше, швидше! Поки сніжок на льоду, йдемо по слідах…

— Сліди свіжі, — забурмотів раптом Бореас Мун, зупиняючись і нахиляючись. — Свіженькі… Кожен цвяшок відтиснутий… Вона десь близько… Близько! Чому ми її не бачимо?

— І чому ми її не чуємо? — задумався Оль Гарсгайм. — Наші кроки на льоді аж гудять, сніг поскрипує! Чому ми її не чуємо?

— Бо розмовляєте багацько, — різко відрізав Ріенс. — Далі, марш!

Бореас Мун зняв шапку, витер спітніле чоло.

— Вона там, у тумані, — сказав тихо. — Десь там, у тумані… Але не видно, де саме. Не видно, звідки ударить… Як там… У Дун Даре… У ніч Саовіну…

Тремтливою рукою він почав витягати меч із піхов. Пугач підскочив до нього, схопив за плечі, шарпнув потужно.

— Хавальник закрий, старий дурню, — засичав.

Утім, було пізно. Іншим передався той страх. Вони також витягнули мечі, машинально стаючи так, аби мати за спиною когось із товаришів.

— Вона не примара! — голосно гарикнув Ріенс. — Вона навіть не магічка! А нас десятеро! У Дун Даре було четверо і всі п’яні!

— Розступіться, — сказав раптом Бонгарт, — вліво-вправо, у лінію. І йти строєм! Але так, аби один одного з очей не втрачати.

— Ти теж? — скривився Ріенс. — Тебе також поплутало, Бонгарте? Я мав тебе за розсудливого.

Мисливець за нагородами глянув на нього поглядом, холоднішим за лід.

— Розтягнутися строєм, — повторив він, не звернувши увагу на чародія. — Зберігати відстань. Я повертаюся за конем.

— Що?

Бонгарт знову не звернув увагу на Ріенса. Ріенс вилаявся, але Пугач швидко поклав йому руку на плече.

— Облиш, — гарикнув, — хай іде. А ми не витрачатимемо часу! Людей у стрій! Берт і Стігварде, вліво! Олє, направо…

— Навіщо це, Скеллене?

— Під тими, хто йтиме вкупі, — буркнув Бореас Мун, — лід скоріше може зламатися, ніж під розтягнутим строєм. А ще, як строєм підемо, менший буде ризик, що на нас дівка з якогось боку виверне.

— Збоку? — пирхнув Ріенс. — Яким це чином? Сліди перед нами як на долоні. Дівчина йде прямо, як стріла, якби спробувала хоча б на крок звернути — ми б помітили.

— Досить балаканини, — відрізав Пугач, дивлячись назад, у туман, де зник Бонгарт. — Уперед!

Вони пішли.

— Стає тепліше, — просапав Бореас Мун. — Лід наверху тане, полій виникає…

— Туман густішає…

— Але сліди все ще видно, — заявив Дакр Сіліфант. — До того ж мені здається, що дівчина йде повільніше. Втрачає сили.

— Як і ми. — Ріенс зірвав шапку й обмахнувся нею.

— Тихо. — Сіліфант раптом зупинився. — Ви чули? Що воно було?

— Я нічого не чув.

— А я чув… Наче скрегіт… Скрегіт по льоду… Але не звідти. — Бореас Мун вказав у туман, де зникали сліди. — Наче зліва, збоку…

— Я теж чув, — підтвердив Пугач, розглядаючись неспокійно. — Але зараз стихло. Суча лапа, не подобається мені це. Не подобається мені це!

— Сліди! — повторив із втомленою наполегливістю Ріенс. — Ми все ще бачимо її сліди! Очей не маєте? Вона йде прямо, наче стріла! Якби хоча б на крок звернула, хоча б на півкроку, ми дізналися б те по слідах! Марш, швидше, за мить будемо її мати! Я ручаюся, за мить побачимо…

Він обірвав себе. Бореас Мун зітхнув так, що аж у легенях захрипіло. Пугач вилаявся.

Десять кроків попереду них, відразу в межі видимості, вимальованої густим молоком туману, сліди закінчувалися. Зникали.

— Морова зараза!

— Що воно?

— Полетіла вона, чи що?

— Ні, — похитав головою Бореас Мун. — Не полетіла. Гірше.

Ріенс вилаявся вульгарно, показуючи подряпини на льоду.

— Ковзани, — проскреготів, стискаючи кулаки. — Вона мала ковзани й надягла їх… Зараз полетить по льоду, наче вітер… Ми її не наздоженемо! Де, холера йому на голову, подівся Бонгарт? Без коня ми дівчину не наздоженемо!