Слава ЗСУ!

По-друге, вони, здається, все ще живуть у просторі кланових взаємин — не зважаючи на існування формального королівства у Дол Блатанна. А це означає високий ступінь довіри до окремих військових лідерів (якими, до речі, можуть виявитися як представник ельфійської аристократії — як у випадку довоєнних пригод Ґеральта у Дол Блатанна, так і «польовий командир», якому допомагає фортуна — як, наприклад, Файольтіарна, із яким читач уже знайомий — і з яким йому ще доведеться зустрітися на сторінках наступних романів).

По-третє, у цих обставинах головною зброєю ельфів традиційно стає лук: зброя дистанційна, специфічної для ельфів форми («Ельфійські луки були коротшими, легшими й зручнішими, а дякуючи пошаровому композиту дерева й звірячих жил — також і значно швидшими за тисові. … Найкращі зразки такої зброї, гнуті вчетверо, мали серед ельфів назву zefhar, бо саме такий рунічний знак створювали вигнуті плечі й гриф луку». — ХВ). «Біла зброя», ельфійські мечі, в них є також, але тактика ельфів має на увазі тактику «бий — біжи», у якій холодній зброї відведено лише допоміжну функцію.

Ґноми. Як відомо з розповідей Ярпена Зігріна, до приходу людей ґноми навіть вели війни з ельфами, але та історія виявилася — для тут і зараз — далеким і майже неймовірним минулим.

Взагалі-то, ґноми — інтегровані у людське суспільство (єдиний ґномський анклав — це Магакам, але живуть гноми й далеко за його межами). Зайнявши у людському соціумі нішу ремісників, купецтва й банкірів, вони продовжують сприйматися як суворі й добрі вояки. Втім, щодо них ми можемо зафіксувати кілька характерних рис, якщо йдеться про військове мистецтво ґномів.

По-перше, враховуючи специфічні фізіологічні параметри (найперше зріст), змішаних загонів із людей і ґномів майже не існує (хоча ґноми цілком можуть бути командирами загонів з людей — як, наприклад, Денніс Крамер, капітан стражі князя Гереварда); ґномські загони — окремі бойові одиниці, а оскільки ґноми — розпорошені поміж людських поселень, то й розміри цих загонів дозволяють їм виконувати місії, скоріше, спеціальні (як-то захист обозів чи разові бойові акції).

По-друге, все, що нам відомо про військові вміння ґномів, робить їх чи не повною протилежністю ельфам. Вони — важкі броньовані загони з короткою ручною холодною зброєю (сокири, клевці тощо). Їхнє завдання — прорив піхотних рядів противника, сильні удари на коротких дистанціях.

Інші раси активної участі у Північних Війнах не беруть, тому знаємо ми про них небагато (дріади як специфічний субститут ельфів: лук як зброя, диверсійна робота на своєму боці кордону, чудове маскування; половинчики — про військовий хист невідомо нічого, окрім уміння швидко бігати й точно кидати «сільськогосподарське знаряддя).

Війна як соціальна машина. «Війна — це нещастя у збільшеному масштабі», — казав Ієремія Бентам, і це висловлювання, мабуть, найкращим чином характеризує будь-які соціальні наслідки війни.

Але нещастя у війнах — різного масштабу і штибу.

Перш за все, будь-які війни — причина того, що величезні маси людей знімаються з місця і мандрують від спалених домівок у широкій світ. Проблема біженців — проблема будь-якої війни, але в умовах доіндустріального суспільства вона перетворюється на катастрофу державного масштабу.

Головне пояснення цьому — люди традиційного суспільства куди більше залежать від загальних соціальних ритуалів (не тільки на рівні родини, а й на рівні спільноти, в якій вони живуть). Й у будні, й у свята вони потребують відчуття ліктя, людина Середньовіччя — корпоративна, а найбільше (крім страти) покарання тут — вигнання (у формі, наприклад, баніції, яка виявляється надзвичайно важкою навіть для інтелектуала-космополіта Висоготи, як про те вже знають читачі).

Це не означає, що у традиційному суспільстві немає тих, чия, так би мовити, доля — дорога. Навпаки, є багато професій, від купецтва до мандрівних ремісників чи жерців, для яких життя у дорозі залишається природним станом існування. Але все це — групи специфічні. Війна ж викидає на дорогу простих селян і міщан. Тих, хто не мислить себе без землі, земляків і сусідів.

«За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. … — На баб і те двійко малоліток — пояснив Золтан упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло. — Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю» — ХВ.