Слава ЗСУ!

Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.

Знайшли смерть.

* * *

Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.

* * *

Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.

Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.

— Нііііііі!

Мисливець підвів голову.

Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно.

Бонгарт усміхнувся.

— Щуриця, — сказав. — Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.

Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.

— Ніііі! — крикнула Цірі. — Мііііііістле!

Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обм’яклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.

Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.

— Убивця, — сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. — Убивця! Каналія!

Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.

— Будемо вмирати? — запитав.

Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.

Мисливець за нагородами засміявся голосно.

— Умирати! — повторив. — Щуриця бажає умирати!

Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.

— Ну, Щурице, — Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. — Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!

* * *

— Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тій першій сутичці, — розповідав шість днів по тому Никляр, син грабаря. — Дуже хтіли позабивати, те одразу видко було. Вона — його, він — її. Налетіли одне на одного, зійшлися, може, на мить, і пішов дзвін бойовий від мечів. Може, двома, може, трьома ударами обмінялися. Не було людини, щоб могла те порахувати — оком чи вухом. Так швидко билися, пани золоті, що ані око людське, ані слух того розрізнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче дві ласиці!

Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.

— Відскочили одне від одного, — продовжував хлопець, — але на жодному ані подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дідька розлючена, а сичала, наче кіт, як у нього мишу відбирають. А єгомосць пан Бонгарт був цілком спокійний.

* * *

— Фалько, — сказав Бонгарт, усміхаючись і вишкірюючись, наче справжній гуль. — Чудово вмієш танцювати й мечем крутити! Зацікавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи мені, перш ніж помреш.

Цірі дихала. Відчувала, як починає огортати її страх. Зрозуміла, з ким вона має справу.

— Скажи мені, хто ти, і дарую тобі життя.

Вона міцніше стиснула руків’я у долоні. Мусила, мусила пройти крізь його блоки, рубанути його до того, як він закриється. Не могла дозволити, аби він відбивав її удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже ані разу ризикнути болем та паралічем, які прошивали й охоплювали при блоках її лікоть і передпліччя. Не могла втрачати енергію на пусті ухиляння від його ударів, що хибили по ній не більше, ніж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цій оце сутичці. Або померти.

— Помреш, Щурице, — сказав він, ідучи до неї з виставленим далеко уперед мечем. — Не боїшся? Це тому, що ти не знаєш, як виглядає смерть.

Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребінь. Сальто.

Зробила три кроки й напівоберт, а коли він атакував, не відвертаючи увагу на фінти, крутнула сальто назад, упала у напівприсід і тут же ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже відчувала, як вістря вгризається в його тіло.