Слава ЗСУ!

Остров’янка допила кухоль і, не барячись, сягнула по наступний.

— Непереливки те, — відригнула голосно, витерла ніс і губи, — магічку в сітку ловити! Відчуваємо, що від тієї магії, щоби я так здорова була, аж баркас починає колихатися. Не було чого зволікати! Брітта, донька Карен, притиснула сітку багром, а я схопила весло і геп! Геп! Геп!!!

Пиво широко бризнуло й розлилося по столу, кілька перекинутих кухлів упало на підлогу. Слухачі витирали щоки й брови, але жоден не зронив ані слова скарги чи нагани. Оповістка то оповістка. Має свої закони.

— Зрозуміла відьма, із ким має справу. — Рибачка відпила чималий ковток і озирнулася з викликом. — Що із бабами зі Скелліге не можна балаболити! Сказала, що піддається нам з доброї волі, й обіцяла заклять і уроків не кидати. І ім’я своє назвала: Йеннефер з Венґерберга.

Слухачі завмерли. Від подій на острові Танедд минуло ледве два місяці, пам’ятали вони імена підкуплених Нільфгардом зрадників. Ім’я славної Йеннефер — також.

— Завезли ми її, — продовжувала остров’янка, — на Ард Скелліг, до Каер Трольде, до ярла Краха ан Крайта. Більше я її вже не бачила. Ярл у поході був, говорили, що, коли повернувся, спершу прийняв магічку суворо, а пізніше ставився ласкаво й ґречно. Гммм… А я тільки чекала, який то мені чаклунка сюрприз приготує за то, що я її веслом натовкла. Думала я, що мене перед ярлом ославить. Але ні. Слова вона не зронила, не поскаржилася, я про те знаю. Чесна баба. Пізніше, як вона забила себе, мені її навіть шкода було…

— Йеннефер мертва? — крикнула Трісс, із переляку забувши про своє інкогніто й таємність місії. — Йеннефер з Венґерберга мертва?

— Ага, мертва. — Рибачка допила пиво. — Мертва, як ота макрель. Забила себе власними чарами, фокусами магічними вошкаючись. Зовсім недавно те сталося, в останній день серпня, перед самим новим місяцем. Але то вже цілком інша історія…

* * *

— Любистку! Не спи у сідлі!

— Я не сплю. Я творчо мислю!

* * *

Тож їхали ми, милий читачу, лісами Заріччя, прямуючи на схід, до Каед Ду, шукаючи друїдів, які мали нам допомогти знайти Цірі. Як воно з тим було, я вже розповів. Утім, спершу, згідно із історичною правдою, запишу дещо про нашу дружину — про окремих її членів.

Вампір Регіс мав понад чотириста років. Якщо не брехав, означало це, що був найстаршим серед нас. Вочевидь, могла це бути звичайна побрехенька, хто б таке зміг перевірити? Втім, я волів думати, що вампір наш був правдомовним, бо ж декларував він також, що повністю і беззаперечно відкинув ссання з людей крові, — і дякуючи тій декларації якось спокійніше засинали ми на нічних біваках. Зауважив я, що спочатку Мільва й Кагір звикли після пробудження з ляком і квапливістю обмацувати шиї — але скоро перестали те робити. Вампір Регіс був — чи здавався — вампіром абсолютно гоноровим. Якщо говорив, що ссати не стане, то й не ссав.

Утім, мав він вади, причому ті, що не випливали з його вампірської природи. Регіс був інтелектуалом — і любив те демонструвати. Мав нервуючу звичку виголошувати твердження й істини тоном і з міною пророка, на що ми швидко перестали реагувати, бо проголошені твердження були або реальними істинами, або як істини звучали, або ж перевірити їх було неможливо, що те на те й виходило. Але воістину нестерпною була манера Регіса відповідати на запитання ще до того, як той, хто питає, встигав своє запитання закінчити, — ба, навіть інколи до того, як той, хто питає, закінчував запитання подумки формулювати. Я цей начебто прояв високого інтелекту завжди мав за, скоріше, прояви хамства й нахабства, а ці риси, якщо вони й пасують до університетського середовища чи до кіл придворних, важко перенести у товариша, з яким дні за днями подорожуєш ти стремено в стремено, а вночі спиш під однією попоною. До серйозних проблем, утім, не дійшло, й то завдяки Мільві. На відміну від Ґеральта чи Кагіра, яким, мабуть, уроджений опортунізм наказував пристосовуватися до манери вампіра, а й навіть із ним конкурувати у цій царині, лучниця Мільва показала рішення просте й непретензійне. Коли Регіс утретє дав їй відповідь на запитання на половині фрази, вона тяжко вилаяла його, уживаючи слів й окреслень, які могли б викликати рум’янець навіть у старого ландскнехта. О диво, це подіяло — вампір миттєво позбувся тієї нервуючої манери. З чого випливає, що найрезультативнішою обороною перед інтелектуальним домінуванням є солідне псячення інтелектуала, який намагається так домінувати.

Мільва, як мені здається, досить важко переживала свій трагічний випадок — і свою втрату. Пишу: як мені здається, бо я розумію, що будучи чоловіком, жодного уявлення, чим є такий випадок і така втрата для жінки, я мати не можу. Хоча я поет і людина пера, навіть вишколена й тренована моя уява мене підводить і нічим тут допомогти не може.