Слава ЗСУ!

— Правда? — Температура голосу відьмака дорівнювала температурі погляду. — А з тих усіх, що лишилися, який, як на тебе, був би найбільш властивим? Той, спільний із бортниками? Чи якийсь цілком інший? Зумієш окреслити це у своїй незмірній мудрості?

Вампір повільно повернувся у бік бортника, бортного старости, гамадріад й іншого бабства.

— А чого то, — запитав він серйозно, — так лякаєтеся ви, добрі люди, що треба вам супровід? Що збуджує у вас страх? Говоріть щиро.

— Ой, паничу, — застогнав Ян Кронін, а в очах його з’явився справжній жах. — Шо ви оте ще й питаєте… Дорога нам через Вогке Урочище! А там, паничу, страшно! Там, паночку, бруколаки, лист’єноси, ендріаги, іноги й усяка інша мерзота! Тож ледь два тижні, як лєший зятя мого цапнув там, та так, шо зять лише загарчати встиг — і по ньому вже було! І вам дивно, шо страх нам туди з бабами й дітьми йти? Га?

Вампір глянув на відьмака, а обличчя мав при тому дуже серйозне.

— Моя незмірна мудрість, — сказав, — підказує мені окреслити вказаний напрямок як найбільш властивий для відьмака.

* * *

І вирушили ми на південь, до Стоків, країни, що лежала у підніжжі гір Амелл. Рушили ми великим обозом, у якому було усе: молоді дівчата, бортники, трапери, баби, діти, молоді дівчата, домова худоба, домовий реманент, молоді дівчата. Й до холери меду. Все від того меду зліплювалося, навіть дівчата.

Табір ішов зі швидкістю піших і возів, утім, швидкість маршу не знижувалася, бо ми не блукали, а йшли як по мотузочці — бортники знали дорогу, стежки й греблі поміж озерами. І прислужилося те знання, ой, прислужилося, бо почалася мжичка й раптом усе холерне Заріччя потонуло у густому, наче сметана, тумані. Без бортників ми б точно заблукали, а то й потопилися б десь у болотах. Також не доводилося нам втрачати час й енергію на організацію і приготування їжі — годували нас тричі на день, досита, хоча й невишукано. Й дозволяли після їжі полежати кілька хвилин черевом догори.

Коротко кажучи, було чудово. Навіть відьмак, той старий похмурняк і нудняк, почав частіше посміхатися і втішатися життям, бо вирахував, що ми йдемо п’ятнадцять миль щоденно, а від часу, як вирушили ми з Брокілону, не вдалося нам ані разу досягнути подібного. Роботи відьмак не мав жодної, бо хоча Вогке Урочище було вогким так, що й уявити собі важко щось більш вогкого, монстрів там ми жодних не перестріли. Так, трохи повили ночами упирі, ридали лісові плачки та болотяні вогники танцювали на трясовинах. Нічого екстраординарного.

Правда, трошечки нас непокоїло, що знову ми їдемо у досить випадково обраному напрямку й знову без докладної мети. Але, як висловився вампір Регіс, краще без мети йти вперед, ніж без мети стояти на місці, а вже набагато краще, ніж без мети відступати.

* * *

— Любистку! Приторочи покраще отой твій тубус! Було б шкода, якби півстоліття поезії відірвалися і загубилися у папоротях.

— Не бійся! Не загублю, будь певний. І відібрати його нікому не дам! Будь-хто, побажавши в мене той тубус відібрати, спочатку повинен буде переступити через мій труп. Можна дізнатися, Ґеральте, що викликає отой твій перлистий сміх? Дозволь, я здогадаюся… Уроджений кретинізм?

* * *

Сталося так, що група археологів з університету в Кастель Грауп’яні, що проводили розкопки у Боклері, під верствою звугленої деревини, що вказувала на велику пожежу, дісталася до верстви ще старшої, приблизно з ХІІІ століття. У тій самій верстві розкопана була каверна, утворена рештками мурів і ущільнена глиною, а в ній, на велику радість учених, знайдено два досконально збережені людські скелети — чоловіка й жінки. Поряд зі скелетами — окрім зброї і невеликої кількості дрібних артефактів — знайшли тубус, виконаний із твердої шкіри, дюймів тридцяти завдовжки. На шкірі було видавлено герб із затертими барвами, що представляв левів і раути. Професор Шліманн, який керував групою, видатний спеціаліст зі сфрагістики Темних Століть, ідентифікував той герб як знак Рівії, старожитнього королівства із непідтвердженою локалізацією.

Збудженість археологів сягнула піку, бо у таких тубусах у Темні Століття переховували рукописи, а вага вмістища дозволяла припустити, що всередині чимало паперу й пергаменту. Чудовий стан тубуса давав надію, що документи будуть читабельні й кинуть світло на темне минуле. Бо це ж мали заговорити століття! Була то неймовірна удача, перемога науки, яку неможливо було переоцінити. Завбачливо викликали з Кастель Грауп’яні лінгвістів і дослідників мертвих мов, а також спеціалістів, які зуміли б відкрити тубус без ризику хоча б найменшого пошкодження цінного змісту.