Слава ЗСУ!

— Покажи товар, Естергазі.

— Швидкі ми, мов срачка, га? Ну, то ходімо. Ходімо тоді… Гей, Бонгарте? Що воно, у дідька, таке? Для чого ти її водиш на шворці?

— Пильнуй свого зашмарканого носа, Естергазі. Не сунь його куди не треба, бо ще чимось його притисне!

Естергазі, граючи свищиком, що висів на шиї, дивився на мисливця за нагородами без страху й поваги, хоча дивитися доводилося дуже вгору. Бонгарт підкрутив вуса, відкашлявся.

— Я, — сказав трохи тихіше і чим далі зловісніше, — не втручаюся у твої справи й інтереси. Дивує тебе, що я бажаю взаємності?

— Бонгарте. — Мечник навіть повікою не кліпнув. — Коли ти покинеш мій дім і моє подвір’я, коли зачиниш за собою мою браму, тоді я вшаную твою приватність, секретність твоїх справ, специфіку професії. І не втручатимуся до них, будь упевнений. Але у моєму домі не дозволю приниження людської гідності. Ти мене зрозумів? За моєю брамою дівчину хоча б за конем можеш волочити, як на те твоя воля. У моєму домі знімеш із неї отой нашийник. Зараз же.

Бонгарт потягнувся до нашийника, розстібнув його, не поминувши шарпнути так, що мало не збив Цірі з ніг. Естергазі, вдаючи, що того не бачив, випустив свищик із пальців.

— Так краще, — сказав. — Ходімо.

Галерейкою вони перейшли на друге, трохи менше подвір’я, що прилягало до задів кузні й було з одного боку відкрите на сад. Під кроквами, спертими на різьблені стовпи, стояв тут довгий стіл, на якому пахолки саме закінчували розкладати мечі. Естергазі жестом дав знати, аби Бонгарт і Цірі наблизилися до експозиції.

— Прошу, оце моя пропозиція.

Вони підійшли.

— Отут, — Естергазі вказав на довший ряд мечів на столі, — маємо ми мою продукцію, усі клинки тут ковані, зрештою, бачте підковку, мою марку. Ціни у межах від п’яти до дев’яти флоренів, бо то стандарти. Оці, натомість, осьо, що тут лежать, у мене тільки монтуються і доводяться. Клинки з імпорту. Звідки — впізнати можна з чеканки. Оті з Магакаму мають витравлені схрещені молоти, ті з Повіссу — корону або голову коня, а оті з Віроледо — сонце й славетну фірмову інскрипцію. Ціни тут починаються від десяти флоренів.

— А закінчуються?

— По-різному. Оно, та, наприклад, чудова віроледанка. — Естергазі узяв зі столу меча, відсалютував ним, потім став у фехтувальну позицію, уміло крутячи долонею і передпліччям у складному фінті, який звався ангелікою. — Оця коштує п’ятнадцять. Давня робота, колекційний клинок. Видно, що зроблена на замовлення. Мотив, витравлений на лезі, вказує, що зброя була призначена для жінки.

Він крутнув мечем, затримав руку в терції, плазом клинка до них.

— Як на всіх клинках з Віроледо, традиційний напис: «Не витягай без причини, не ховай без гонору». Ха, все ще травлять у Віроледо такі написи. А споконвіку клинки ці отримують мерзотники й дурні. Споконвіку гонор подешевшав, бо неходовий то зараз товар…

— Не балакай забагато, Естергазі. Дай-но їй той меч, нехай приміриться до руки. Візьми зброю, дівчино.

Цірі взяла легкий меч, відразу відчувши, як руків’я, обтягнене шкірою ящірки, приростає до долоні, а вага клинка запрошує руку до згинання і рубання.

— Це міні-бастард, — нагадав Естергазі. Дарма. Вона вміла користуватися довшим руків’ям, із трьома пальцями на округлому оголов’ї.

Бонгарт відступив на пару кроків, на подвір’я. Витягнув з піхов меч, крутнув ним, що аж засичало повітря.

— Нумо! — сказав до Цірі. — Убий мене. Маєш меч і маєш оказію. Маєш шанс. Скористайся. Бо наступний дам тобі не скоро.

— Чи ви пошаліли?

— Стули пельку, Естергазі.

Вона надурила його поглядом убік і обманним рухом плеча, ударила блискавично, з плаского сіністру. Клинок задзвонив у блок, такий сильний, що Цірі хитнулася, мусила відскочити, чіпляючись стегном за стіл із мечами. Намагаючись віднайти рівновагу, мимоволі опустила меч — знала, що у цю мить, якби він хотів, вбив би її без найменшої проблеми.

— Чи ви пошаліли? — підвищив голос Естергазі, а свисток знову мав у руці.

Слуги і робітники приглядалися, приголомшені.

— Відклади залізо. — Бонгарт не спускав з Цірі ока, на зброяра він аніскільки не звертав уваги. — Відклади, кажу. Бо відрубаю тобі руку!

Вона послухалася через мить вагання.

Бонгарт зловісно усміхнувся.

— Я знаю, хто ти, змія. Але змушу, щоб ти сама мені в тому призналася. Словом або дією! Змушу тебе, аби ти призналася, хто ти. І тоді я тебе вб’ю.

Естергазі засичав, наче його хто поранив.

— А той меч, — Бонгарт навіть на нього не глянув, — був для тебе заважкий. Через це ти була занадто повільною. Була повільною, наче вагітний слимак. Естергазі! Те, що ти їй дав, було заважке щонайменше на чотири унції.