Слава ЗСУ!

— Ти не насміхайся, Ясна. Я вже тебе більше побачити не сподівався. Був тут днів п’ять тому Муліца, балакав, що цапнули тебе й на палю насадили у Рідбруні. Клявся, що воно правда!

— З усього користь буває, — стенула дівчина плечима. — Стане тепер Муліца гроші позичати і клястися, що віддасть, то ти тоді вже знатимеш, чого його клятви варті.

— Я про те вже наперед знав, — відповів ґном, швидко моргаючи й ворушачи носом точно як кролик. — Я би йому й шеляга ламаного не позичив, хай би він тут мені хоч усрався і землю їв. Але те, що ти жива-здорова, — отому я тішуся, тішуся, еге ж! Може, ще й борг ти мені віддаси, га?

— Може. Бо хто знає?

— А хто ж то з тобою, Ясна?

— Добрі друзі.

— Ех, ото морди… А куди боги ведуть?

— Як завжди — манівцями. — Ангулема, не звертаючи уваги на полум’яний погляд відьмака, втягнула носом крихту фісштеху, решту втерла у ясна. — Нюхнеш, Ґолане?

— Та хіба що. — Ґном підставив долоню, втягнув подаровану крихту наркотику в ніздрю.

— А так насправді, то думаю щодо Бельгавену. Не знаєш, чи десь там Соловей із ганзою не сидить?

Ґолан Дроздек нахилив голову набік.

— Тобі, Ясна, Солов’я б уникати. Злий він, кажуть, на тебе, наче ота росомаха, як її зимовою порою розбудити.

— Ова! А коли до нього вісточка дійшла, що мене на гострий кіл двокінною запряжкою насадили, на серці в нього не пом’якшало? Не пожалів він мене? Сльозинки не вронив, борідку не зашмаркав?

— Аж ніяк. Кажуть, так сказав: аус, мовляв, має Ангулема те, що здавна їй належало, — у жопі тичку.

— От гунцвот. Пискувата хамська морда. Пан префект Фулько сказав би: суспільні низи. А я скажу: клоачні низи!

— Тобі, Ясна, такі речі краще б про нього позаочі базікати. І біля Бельгавену не крутитися, місто оминати. А якщо вже й у місто, то краще вже перевдягненою…

— Ти, Ґолане, не вчи діда сьорбати.

— Та чи я посмів би.

— Слухай-но, ґноме. — Ангулема сперлася чоботом об східцю столярні. — Питання тобі поставлю. Із відповіддю не поспішай. Спершу добряче подумай.

— Питай.

— Один напівельф не впадав тобі останнім часом в око? Заволока, нетутешній?

Ґолан Дроздек втягнув повітря, чхнув потужно, витер носа зап’ястком.

— Напівельф, кажеш? Який такий напівельф?

— Ти дурня не вдавай, Дроздеку. Такий, який Солов’я на одну роботу найняв. На мокрий контракт. На певного відьмака…

— Відьмака? — засміявся Ґолан Дроздек, підіймаючи з землі свою дошку. — Ото ти вчасно! А ми саме — цікаво, так? — власне відьмака шукаємо, оно, отакий власне щит малюємо і вішаємо навколо. Дивися, оно: відьмак потрібен, платня добра, до того ж постій і місце, подробиці у правлінні рудника «Мала Бабетта»… Як, до речі, пишеться: «подробиці» чи «подробіниці»?

— Напиши: «деталі». А навіщо вам у копальні відьмак?

— От, запитала. А навіщо ще, як не проти потвор?

— Проти яких?

— Стучаків та барбегазі. Страшенно вони розперезалися у нижніх штреках.

Ангулема кинула скоса погляд на Ґеральта, який кивком дав зрозуміти, що знає, про що йдеться. І потім, кашлянувши, дав зрозуміти, що час повертатися до теми.

— Повертаючись до теми… — Дівчина все зрозуміла на льоту. — Що тобі відомо про того напівельфа?

— Невідомо мені ні про якого такого напівельфа нічого.

— Я просила, щоб ти добряче подумав.

— Я так і вчинив. — Ґолан Дроздек раптом скорчив хитру морду. — І зметикував, що не кращий то вихід — щось про ту справу знати.

— Чи то?

— Чи то неспокійно тут. Місця неспокійні, й час неспокійний. Банди, нільфгардці, партизани з «Вільних Стоків»… І різні заволоки, напівельфи. І кожному всякому аж свербить, аби якийсь цуресь вчинити…

— Чи то? — наморщила носик Ангулема.

— Чи то ти мені ґрейцарів винна, Ясна. А замість віддати хочеш у нові борги влізти. Серйозні борги, бо за те, про що ти питаєш, можна й по лобі ґеляйзіґ отримати, та не голою рукою, а сокиркою. Який у тому для мене інтерес? Чи мені буде вигідно, коли я щось про напівельфа знатиму, га? Чи отримаю хоч щось? Бо якщо тільки ризик, а зюхту жодного…

Ґеральту було того досить. Розмова його знудила, подразнювали її манера і жаргон. Блискавичним рухом він схопив ґнома за бороду, шарпнув, пхнув. Ґолан Дроздек перечепився об відро з фарбою, впав. Відьмак підскочив до нього, сперся коліном у груди і блиснув ножем в око.

— Зюхтом може стати, — загарчав, — що цілим-здоровим підеш. Кажи.

Очі Ґолана, здавалося на мить, вилізуть з орбіт та підуть собі мандрувати околицями.

— Кажи, — повторив Ґеральт. — Кажи, що знаєш. Інакше так тобі горло переріжу, що ти скоріше захлинешся, ніж кров’ю стечеш.