Слава ЗСУ!

— Є одна проблема. — Ангулема опустила руку. — Як ти мене збираєшся до Солов’я доставити?

— А от так! — Бандит простягнув руку. — За карк!

Ґеральт блискавичним рухом видобув сігіль і підставив Новосаду під ніс.

— Не раджу! — гарикнув.

Новосад відскочив, витягнув меч. Їррель із сичанням вихопив криву шаблю з піхов на спині. Інші пішли по їх прикладу.

— Не раджу, — повторив відьмак.

Новосад вилаявся. Подивився на товаришів. У арифметиці він не був сильним, але вийшло йому, що п’ятеро — це значно більше трьох.

— Бий! — зарепетував він, кидаючись на Ґеральта. — Убивай!

Відьмак півобертом уникнув удару й тяв його на відлив, у скроню. Ще до того, як Новосад упав, Ангулема схилилася у короткому замаху, ніж свиснув у повітрі, атакуючий Їррель заточився, з-під його підборіддя стирчало кістяне руків’я. Розбійник пустив шаблю, обіруч вишарпнув ніж із шиї, хлюпнула кров, а Ангулема у підскоку копнула його у груди й повалила на землю. Тим часом Ґеральт засік другого бандита. Кагір зарубав наступного, від потужного удару нільфгардським мечем від черепа розбійника відпало щось на кшталт порції кавуна. Останній горлоріз ретирувався, скочив на коня. Кагір підкинув меч, схопив його за клинок і кинув, наче дротик, попавши розбійнику точно між лопатками. Кінь заіржав і шарпнув головою, присів, затупав, волочучи по червоній грязюці труп із рукою, що заплуталася у ремінь віжок.

Усе тривало не довше п’яти ударів серця.

— Люууудииии! — закричав хтось між будинками. — Люуудии! На допомооогу! Убивство, убивство, вбиваааають!

— Військо, Військо викликати! — крикнув другий гірник, відганяючи дітлахів, які за одвічним звичаєм усіх дітей світу з’явилися невідомо звідки, аби витріщатися і плутатися під ногами.

— Нехай хтось військо покличе!

Ангулема підняла свій ніж, витерла його й засунула до халяви.

— Та нехай біжить, прошу! — крикнула вона у відповідь, оглядаючись. — Що ви, горнячки, сліпі, чи як? То була самооборона! Напали на нас, збуї кляті! А ви їх наче не знаєте? Мало вони вам поганого наробили? Мало з вас грошви скачали?

Сильно чхнула. Потім здерла у Новосада, якого ще били дрижаки, з поясу кошель, схилилася над Їррелом.

— Ангулемо.

— Що?

— Облиш.

— Це чому? Це здобич! У тебе занадто багато грошей?

— Ангулемо…

— Гей, ви, — пролунав раптом звучний голос. — Давайте-но сюди.

У відчинених воротах бараку, що був складом інструментів, стояло троє чоловіків. Двоє були коротко обстрижені дуболоми з низькими лобами й, беззаперечно, невеликим розумом. Третій — той, котрий їх позвав, — був незвично високий, темноволосий, пристойний на вигляд чоловік.

— Я мимоволі почув розмову, яка передувала різанині, — сказав чоловік. — Не дуже хотілося мені повірити у вбивство відьмака, думав я, що то пусте вихваляння. Тепер я вже так не думаю. Увійдіть сюди, у барак.

Ангулема різко втягнула в себе повітря. Глянула на відьмака, ледь помітно кивнула.

Чоловік той був напівельфом.

* * *

Напівельф Шірру був високим — мав понад шість футів зросту. Довге темне волосся носив зв’язаним на карку в кінський хвіст, що спадав на спину. Мішану кров зраджували очі — великі, мигдалевої форми, зелено-жовті, як у кота.

— Тож ви вбили відьмака, — повторив, поганюче усміхаючись. — Випередивши Гомера Страггена на прізвисько Соловей? Цікаво, цікаво. Одним словом, то вам я повинен сплатити п’ятдесят флоренів. Другий внесок. А Страгген отримав свої півсотні задарма. Бо ви ж не припускаєте, що він їх віддасть.

— Як я із Солов’єм домовлюся, то вже моя справа, — сказала Ангулема, сидячи на скрині й мотиляючи ногами. — А умова по відьмаку була стосовно справи. А ми ту справу виконали. Ми, не Соловей. Відьмак у землі. Друзяки його, всі троє — у землі. Виходить, контракт виконано.

— Так ви, принаймні, стверджуєте. Як воно відбулося?

Ангулема не перестала мотиляти ногами.

— Як стану дримбайлом, — заявила своїм звичайним нахабним тоном, — напишу історію свого життя. Опишу там, як відбувалося те й се, а ще й оте. А до того часу доведеться вам стримуватися, пане Шірру.

— Аж настільки ви того соромитеся, — холодно промовив напівкровка. — Виходить, настільки ви погано й по-зрадницьки те зробили.

— А воно вам заважає? — відізвався Ґеральт.

Шірру уважно глянув на нього.

— Ні, — відповів по миті. — Відьмак Ґеральт із Рівії кращої долі не заслуговував. Був то наївняк і дурень. Якби мав він кращу, чесну, гонорову смерть, з’явилися б легенди. А він на легенди не заслуговував.