Слава ЗСУ!

— Обійдемося без насилля, — холодно запропонував Ґеральт командиру з ведмедем. — Ми не злочинці.

— Та невже?

— Ми діємо з відома і за згодою пана Фулько Артевельде, префекта з Рідбруна.

— Та невже? — повторив Ведмідь, даючи знак, аби забрали мечі Ґеральта й Кагіра. — З відома і за згодою. Пана Фулько Артевельде. Важного пана Артевельде. Чули, хлопці?

Його люди — і чорні, й різнобарвні — зареготали хором.

Ангулема заборсалася у руках жабоокого, надарма намагаючись кричати. Не було потреби. Ґеральт уже зрозумів. Ще до того, як усміхнений Шірру почав стискати подану йому правицю. Ще до того, як четверо чорних схопили Кагіра, а троє інших направили арбалети просто у його обличчя.

Жабоокий пхнув Ангулему прямо у руки товаришів. Дівчина повисла там на мить, наче ганчір’яна лялька. Навіть не намагалася протидіяти.

Ведмідь повільно підійшов до Геральта й раптом гепнув його у пах кулаком у броньованій рукавичці. Ґеральт зігнувся, але не впав. На ногах втримала його льодяна лють.

— Може, втішить тебе новина, — сказав Ведмідь, — що ви не перші дурні, яких Одноокий Фулько використав для власної мети. Ті вигідні справки, що я тут кручу із паном Гомером Страггеном, якого дехто називає Солов’єм, йому — наче сіль в оці. Фулько аж на гівно йде, що у межах тих справок я прийняв Гомера Страггена на імперську службу і назвав командиром добровольчої компанії з охорони гірництва. Тож не в силах мститися офіційно, наймає всяких там лотриків.

— І відьмаків, — втрутився з ядучою посмішкою Шірру.

— Надворі, — голосно сказав Ведмідь, — мокнуть під дощем п’ять трупів. Повбивали ви людей, що перебувають на імперській службі! Зупинили ви працю у копальні! Не маю жодних сумнівів: ви шпигуни, диверсанти й терористи. На цих територіях діють військові закони. Оцим засуджую вас на смерть.

Жабоокий зареготав. Підійшов до Ангулеми, яку притримували бандити, швидким рухом схопив її за груди. І міцно стиснув.

— Ну і що, Ясна? — заскреготів, а голос його виявився ще більш жаб’ячим, аніж очі. Бандитське призвісько, якщо вже він сам собі надав, говорило про почуття гумору. А якщо мав це бути камуфляж, то і з тим справлявся він пречудово. — От і зустрілися ми нарешті! — заскреготів знову Соловей по-жаб’ячі, щипаючи Ангулему за груди. — Радієш?

Дівчина болісно охнула.

— Де, суко, перли й камінчики, які ти в мене вкрала?

— Прийняв їх на депозит Одноокий Фулько! — крикнула Ангулема, невміло вдаючи, що їй не лячно. — Звернися до нього, щоб забрати!

Соловей заскреготав і вибалушив очі — виглядав тепер як найсправжнісінька жаба, ось-ось почне хапати на льоту мух язиком. Ще сильніше вчепився в Ангулему, яка заборсалася і застогнала ще болісніше. З-за червоної імли люті, яка заливала очі Ґеральту, дівчина знову почала нагадувати Цірі.

— Узяти їх, — наказав Ведмідь, який втрачав терпець. — На подвір’я.

— То відьмак, — непевно сказав один із бандитів із Солов’їної компанії з охорони гірництва. — Характерник! Як його голими руками брати? Він же нас якимось чаром зачарує чи ще якось так…

— Не бійтеся, — усміхнутий Шірру поплескав себе по кишені. — Без відьмачого амулету чарувати він не зуміє, а амулет у мене. Сміливо його беріть.

* * *

На подвір’ї чекали ще нові збройні нільфгардці у чорних плащах і різнобарвна шайка Солов’я. Зібралася також групка гірників. Крутилися всюдисущі діти та пси.

Соловей раптом не втримався. Наче диявол у нього втілився. Люто скрекочучи, зацідив Ангулемі кулаком, а коли упала, кілька разів її копнув. Ґеральт зашарпався у хватці бандитів, за що отримав по потилиці чимось твердим.

— Казали, — скрекотів Соловей, скачучи навколо Ангулеми, наче скажена ропуха, — що тебе у Рідбурні на палю настромили крізь жопу, ти, мале стерво! Тож паля тобі писана! І на палі здохнеш! Гей, хлопи, відшукайте десь якусь жердину та загостріть її добряче. Живо!

— Пане Страггене, — скривився Ведмідь. — Я не бачу приводу бавитися у такі поглинаючі час і жорстокі екзекуції. Бранців треба просто повісити…

Замовк під злим поглядом жаб’ячих очей.

— А помовчіть, капітане, — проскреготів бандит. — Чимало я вам плачу, аби ви робили мені недоречні зауваження. Я Ангулему на злу смерть прирік і тепер із нею пограюся. Як хочете, повісьте отих двох. До них мені діла немає.

— Але до них діло є мені, — втрутився Шірру. — Обидва вони мені потрібні. Особливо відьмак. Він — особливо. А оскільки насаджування дівчини на палю трохи затягнеться, я той час і використаю.

Підійшов і втупив у Ґеральта свої котячі очі.