Слава ЗСУ!

Унизу під ними лежала котловина, щільно виповнена туманом. З білої імли витикалися верхівки великих дерев.

— Той туман, — випередив запитання стучак, принюхуючись, — неприродний. А ще звідти чути дим. На твоєму місці я б поспішав. Ееех, пішов би я з тобою… Аж до горла підкочує, так бійки охота! Я ж уже дитинкою марив, аби колись зуміти погнати на людей із відьмаком на спині! Але Аваллак’х мені заборонив показуватися. Йдеться про безпеку усієї нашої спільноти…

— Знаю.

— Не злися, що я дав тобі у зуби.

— Не злюся.

— Ти кльовий хлоп.

— Дякую. Як і за те, що підвіз.

Стучак вишкірився з рудої бороди й дихнув горілкою.

— Із усією приємністю з мого боку.

* * *

Туман, що лежав на Каед Мюрквіді, був густим і мав нерегулярну форму, що наводила на думку про купу збитої сметани, насадженої на торт кухаркою трохи несповна розуму. Туман той нагадував відьмаку Брокілон — Ліс Дріад часто затягувало подібними густими охоронними й камуфлюючими магічними випарами. Подібною до брокілонівської була також і атмосфера пущі, достойна й грізна, навіть тут, скраю, де переважали вільхи й буки.

І точно як у Брокілоні, вже скраю лісу, на засланій листям дорозі, Ґеральт майже спіткнувся об трупи.

* * *

Жорстоко зарубані люди не були ані друїдами, ані нільфгардцями, також точно не належали вони до хасси Солов’я і Шірру. Ще до того, як Ґеральт побачив у тумані контури возів, пригадав собі, що Регіс говорив про пілігримів. Виходило так, що для деяких пілігримів ця подорож завершилася не дуже щасливо.

Сморід диму й гару, неприємний у вологому повітрі, ставав дедалі виразнішим, вказував шлях. Скоро шлях почали вказувати ще й голоси. Крики. Й фальшива, нявкуча музика скрипки.

Ґеральт приспішив кроки.

На розвезеній від дощу дорозі стояв віз. Поряд із його колесами лежали нові трупи.

Один із бандитів шурував на возі, вивалюючи на дорогу речі та реманент. Другий притримував випряжених коней, третій здирав із вбитого пілігрима шубу з чорнобурки. Четвертий пиляв смичком по знайденій серед трофеїв скрипці, ні за яке золото світу не в силах видобути з інструменту хоча б одну чисту ноту.

Какофонія придалася — заглушила кроки Ґеральта.

Музика урвалася раптово, струни скрипки несамовито застогнали, розбійник гепнув на листя, забризкавши його кров’ю. Той, що тримав коней, не встиг навіть крикнути, сігіль перетяв йому трахею. Третій розбійник не зумів зіскочити з воза, впав, гарчачи, із розсіченою артерією на стегні. Останній встиг навіть видобути меч із піхов. Але підняти його вже не встиг.

Ґеральт струсив великим пальцем кров з леза.

— Так, синки, — сказав у напрямку лісу й запаху диму. — То була дурнувата ідея. Не треба було слухати Солов’я і Шірру. Треба було сидіти вдома.

* * *

Скоро він надибав наступні вози й наступних убитих. Серед чималого числа порубаних і проколених пілігримів лежали також друїди в забруднених білих шатах. Дим від недалекої вже пожежі стелився землею.

Цього разу вбивці були обережніші. Вдалося йому заскочити зненацька лише одного, який займався стягуванням дешевих колечок та браслетів із закривавлених рук убитої жінки. Ґеральт, не думаючи, тяв бандита, бандит загарчав, і тоді інші — розбійники, перемішані з нільфгардцями, — із вереском кинулися на нього.

Він відскочив у ліс, під найближче дерево, аби стовбур захищав йому спину. Але раніше, ніж розбійники добігли, застукотіли копита й із кущів і туману вилетів величезний кінь, вкритий капарізоном із жовто-червоною скошеною шахівницею. Кінь ніс вершника у повному обладунку, білосніжному плащі та шоломі із дірчастим забралом, витягненим, наче дзьоб. Раніше ніж бандити встигли оговтатися, рицар уже сидів у них на карку й рубав мечем направо-наліво, тільки кров бризкала фонтаном. Чудова то була картина.

Утім, Ґеральт не мав часу приглядатися, сам маючи перед собою двох — розбійника у вишневому кубраку й чорного нільфгардця. Розбійника, який відкрився у випаді, він тяв через пику, нільфгардець, побачивши літаючі зуби, взяв ноги у руки й зник у тумані.

Ґеральта мало не збив кінь у капарізоні із шахівницею. Той біг без вершника.

Не зволікаючи, відьмак кинувся крізь зарості до місця, з якого долинали крики, лайки і лязкіт.

Рицаря у білому плащі троє розбійників стягнули з сідла і тепер намагалися прикінчити. Один, ставши із широко розставленими ногами, гамселив сокирою, другий рубав мечем, третій, рудий і малий, підскакував обік, наче заєць, шукаючи оказії й незакритого місця, куди він зумів би тицьнути рогатиною. Повалений рицар кричав щось незрозуміло зсередини шолому й відбивав удари утримуваним обіруч щитом. Після кожного удару сокирою щит опинявся дедалі нижче, вже майже впираючись у його нагрудник. Було зрозуміло — ще один-два такі удари, й рицарські кишки полізуть з усіх щілин панцира.