Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вій

Затремтів, як на дереві лист, Хома. Жаль і дивне якесь хвилювання, і острах, незнані йому раніше, опали його. Він кинувся втікати скільки сили. Дорогою билося неспокійно його серце, і ніяк не міг він ізбагнути, що за дивне, невідоме почуття охопило його. Він уже не хотів вертатися на хутори і поспішав до Києва, роздумуючи всю дорогу про таку чудну пригоду.

Із бурсаків у місті майже нікого не було: всі розбрелися, хто по хуторах, хто на кондиції, а хто й без кондицій, бо на українських хуторах можна їсти галушки, сир, сметану та й вареники з бриля завбільшки, не заплативши й шеляга.

Велика похилена хата, де жила бурса, стояла собі пусткою, і хоч як нишпорив філозоф по всіх кутках і навіть обшукав усі дірки й заглибини на горищі, ніде не знайшов він ані шматка сала чи хоч книша черствого, нічого, що своїм звичаєм ховали там бурсаки.

Та все ж філозоф незабаром надумався, як зарадити лихові: він пройшовся, посвистуючи, разів зо три по ринку, переморгнувся аж у самому кінці з якоюсь молодою вдовичкою в жовтому очіпку, що продавала стрічки, шріт та колеса, — і того ж таки дня його вже нагодували пшеничними варениками, курятиною… отже й не перелічити всього, скільки там було на столі в маленькій глиняній хатині у вишневому садочку. Того ж вечора бачено філозофа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, за своїм звичаєм, люльку, і при всіх кинув жидові-шинкареві півдуката. Коло нього стояв кухоль. Він дивився на тих, що приходили й виходили, байдужим і вдоволеним поглядом і вже й гадки не мав про свою дивовижну пригоду.

Тим часом скрізь пішла чутка, ніби дочка одного з найбагатших сотників, що жив на хуторі за п’ятдесят верстов од Києва, одного дня вернулася з прогулянки додому геть побита, ледве мавши снаги добутися до батькової хати, що вона вже на божій дорозі і перед смертним часом своїм заповіла, щоб відхідну по ній і псалтиря аж три дні по смерті читав такий собі київський семінариста Хома Брут. Про це філозоф почув од самого ректора, що нарочито покликав його до своєї світлиці і наказав йому не баритись і лаштуватися в дорогу, бо значний сотник прислав по нього людей з підводою.

Філозоф здригнувся від якогось непевного почування, що ніяк його не вмів збагнути. Лиховісне передчуття казало йому, що з ним має статися щось недобре. Сам не знаючи причини, відповів він твердо, що не поїде.

— Слухай лишень, domine Хомо! — мовив ректор (він, траплялося, вмів розмовляти дуже ґречно зі своїми підлеглими). — Ніякий чорт про те й не питає, хочеш ти їхати чи не хочеш. А я тобі скажу тільки, що як ти почнеш мені комизитися та мудрувати, то я звелю так тебе по спині та й ще по чомусь попарити молодою березиною, що й до лазні не треба буде ходити.

Філозоф, почухуючи злегка потилицю, вийшов, не мовивши й слова, наміряючись, як трапиться слушна нагода, покластися на власні свої ноги. Роздумуючи, ішов він крутими сходами на обсаджений тополями двір і на якийсь час спинився, почувши досить виразно ректорів голос, що давав накази своєму ключникові і ще комусь там, мабуть, одному із сотникових по нього посланців.

— Скажи спасибі панові за крупи та за яйця, — мовив ректор, — та ще скажи, як тільки готові будуть ті, що він пише, книги, то я надішлю не гаючись: я вже віддав їх переписувати писальникові. Та не забудь, голубе, нагадати панові, що в них на хуторі, як я знаю, водиться непогана риба, а найбільше осетрина, то може при нагоді прислав би: тут на ринках і дорога й погана. Ти ж, Явтуше, дай хлопцям по чарці горілки, а філозофа прив’яжи, щоб часом не втік.

«Чи не чортів же син! — подумав собі філозоф, — таки винюшив, в’юн довгоногий!»

Він зійшов униз і побачив бричку, що з першого погляду скидалася на клуню на колесах. Справді, вона була глибока, як ніч у цегельні. То була собі звичайна краківська бричка, що в ній нараз по півсотні жидів мандрують з крамом по всіх місцях, де тільки зачують носом ярмарок. Тут його дожидало з шестеро здоровезних та дужих, хоч і підстаркуватих, козаків. Свитки з тонкого сукна з китицями показували, що ці козаки мали досить значного й багатого пана. Невеликі шрами промовляли, що бували вони колись і на війні та ще й не без слави.

«Що ж робити? Що буде, те й буде!» — подумав собі філозоф і, звернувшись до козаків, голосно промовив:

— Здорові були, браття-товариші!

— Здоров будь, пане філозофе! — відповів дехто з козаків.

— То оце мені доводиться сидіти разом з вами? А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна.

— Атож, похватненька бричка! — мовив один козак, сідаючи на козлах поруч з машталіром, що зав’язав голову хусткою замість шапки, бо шапку вже заставив у шинку. А ті п’ятеро разом з філозофом полізли всередину і повсідалися на мішках з усякими зробленими в місті закупами.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 5.


Останній коментар

anonymous10749 05.07.2014

+


vk153847315 26.02.2014

в 3D трохи страшний


vk153847315 26.02.2014

як на мене о доволі моторошний


Додати коментар