Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

— Сподіваймося, що все-таки пощастило, — сказала Сюзанна. Вона подумала про Бікса.

— Ходіть, — запросив Роланд. — Поїмо.

Вони всі підійшли, посідали довкола свого діна і повечеряли тим, що він їм приготував.

17


Тієї ночі Сюзанна спала годину чи дві, та потім її розбудили сни — про огидну їжу, що кишіла черв’яками, яку вона чомусь була змушена їсти. Надворі завивав вітер, хоча його звуки були вже не такі рівні й незмінні. Іноді він начебто повністю влягався, та потім знову наростав, пронизливо й довго верещав, гасаючи попід дахом, і від його ударів здригалися старі кістки кам’яної будівлі. Двері ритмічно стукалися об засув, що тримав їх зачиненими, проте, як і стеля в них над головами, засув та іржаві скоби начебто трималися. Сюзанна подумала, що б з ними стало, якби дерев’яний засув виявився таким самим нікчемним і гнилим, як ручка відра, яке вони знайшли біля криниці.

Роланд не спав, сидів біля каміна. З ним був Джейк. А між ними, затуливши пичку лапою, солодко спав Юк. Сюзанна приєдналася до них. Вогонь у каміні трохи пригас, але на такій близькій відстані приємно зігрівав їй обличчя й руки. Вона взяла дошку, подумала переламати її навпіл, вирішила, що може розбудити Едді, і вкинула її у вогонь цілою. У комин шугонули іскри й затанцювали у вирі, підхоплені протягом.

Та її обережність була зайвою. Іскорки ще кружляли, коли її потилицю під волоссям погладила рука. Сюзанні не треба було озиратися. Цей доторк вона б упізнала де завгодно. Не повертаючись, вона взяла руку, піднесла її до губ і поцілувала долоню. Білу долоню. Вони стільки часу провели разом, стільки разів кохалися, та іноді Сюзанні все одно не вірилося. Але все було насправді.

«Принаймні не доведеться запрошувати його додому й знайомити з батьками», — подумала вона.

— Не спиться, золотко?

— Трохи подрімала. Але недовго. Якісь дивні сни снилися.

— Їх навіює вітер, — сказав Роланд. — Хто завгодно у Ґілеаді сказав би те саме. Але я люблю звук вітру. Завжди любив. Він заспокоює моє серце і навіює думки про давні часи.

Він відвів погляд, наче збентежився через те, що забагато розповів.

— Все одно ніхто не може заснути, — сказав Джейк. — Тому розкажи нам історію.

Роланд подивився довгим поглядом у вогонь, потім на Джейка. Стрілець знову всміхався, проте думками, здавалося, блукав десь далеко. У каміні тріснула галузка. Надворі, за кам’яними стінами, істерично вищав вітер, наче розлючений через те, що не може проникнути всередину. Едді обійняв Сюзанну за талію, а вона поклала голову йому на плече.

— Яку історію ти хотів би почути, Джейку, сину Елмера?

— Будь-яку. — Він на мить замислився. — З давніх часів.

Роланд подивився на Едді й Сюзанну.

— А ви? Хочете послухати?

— Так, розкажи, будь ласка, — сказала Сюзанна.

Едді кивнув.

— Так. Якщо, звісно, тобі хочеться розказувати.

Роланд замислився.

— Може статися, що я розповім і дві історії, бо до світанку ще далеко, а виспатися зможемо й завтра. Ці дві історії нерозривно пов’язані між собою. Втім, в обидвох віє вітер, і це добре. Нема нічого кращого за історії у вітряну ніч, коли людям є де зігрітися в холодному світі.

Він узяв поламаний шмат дерев’яної обшивки, потицяв ним у жарини і згодував полум’ю.

— Одна з історій сталася насправді, я це точно знаю, бо пережив її разом зі своїм ка-другом Джеймі Декері. Інша, «Вітер у замкову шпарину», — це казка, яку мені мати читала в дитинстві. Знаєте, давні оповідки можуть бути корисними. Другу мені слід було згадати ще тоді, коли я побачив, як дивно Юк нюхає повітря, але перша сталася давно. — Він зітхнув. — Давно минулі дні.

Стогони вітру в темряві за світлом вогнища переросли у завивання. Роланд зачекав, поки вони трохи вляжуться, і почав розповідь. Усю ту довгу й важку ніч Едді, Сюзанна й Джейк захоплено слухали. Лад, Цок-Цок, Блейн Моно, Зелений палац — усе забулося. Навіть сама Темна вежа — і та ненадовго померхла. Був лише голос Роланда, який то здіймався, то опадав.

Підіймався й опадав, як вітер.

— Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки…

Шкуряк (Частина 1)


Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки, мій батько, Стівен, син Генріха Високого, покликав мене в свій кабінет, який розташовувався в північному крилі палацу. То була маленька холодна кімната. Пам’ятаю, як завивав вітер у вузьких бійницях. Пам’ятаю високі похмурі полиці з книжками — коштували вони цілий статок, але ніхто їх ніколи не читав. Батько принаймні їх і не торкався. І пам’ятаю чорний комірець жалоби, який він носив. Такий самий, як у мене. На кожному чоловіку в Ґілеаді був такий комір чи стрічка на рукаві. Жінки затягували волосся чорними сітками. І так тривало ще півроку по тому, як зійшла в могилу Ґабріела Дескейн.

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар