Слава ЗСУ!

— Схоже, в місті повно людей, — відзначив Джеймі, злазячи з коня й озираючись на сорок чи п’ятдесят чоловіків та жінок, які покинули свої заклади (чи розваги), щоб тільки повитріщатися на нас.

— Коли сяде сонце, картина зміниться, — запевнив його я. — Такі істоти, як шкуряк, орудують у сутінках. Принаймні так сказав Ванней.

Ми пішли в контору. Г’ю Піві виявився череванем з довгим сивим волоссям і відвислими вусами. Його обличчя було всуціль пооране глибокими зморшками від віку й змучене від турбот. Побачивши наші револьвери, він полегшено зітхнув. Та потім помітив наші безбороді обличчя й полегшення трохи пригасло. Витер кінчик ручки, якою писав, підвівся і простягнув руку. Очевидячки, прикладати кулак до лоба цей чоловік не любив.

Після того як ми обмінялися рукостисканнями й відрекомендувалися, він сказав:

— Не подумайте, що я хочу вас принизити, молоді люди, але я очікував побачити самого Стівена Дескейна. І, може, Пітера Макрайса.

— Макрайс помер три роки тому, — сказав я.

Піві шоковано глянув на нас.

— Та що ви кажете? Він був надійним стрільцем. Дуже надійним.

— Помер від лихоманки. — Найімовірніше, спричиненої отрутою, але про це Верховному шерифу Дебарії Г’ю Піві знати було не обов’язково. — Що ж до Стівена, він дуже зайнятий, тому відрядив мене. Я його син.

— Атож, атож, я чув ваше ім’я і трохи про ваші подвиги в Меджисі, бо до нас сюди теж доходять новини. Тут є дротовий діт-да і навіть джин-джен. — Він показав на штуковину, що висіла на стіні. На цеглині під нею був напис «БЕЗ ДОЗВАЛУ НЕ ЧІПАТИ». — Колись можна було зв’язатися з самим Ґілеадом, але нині лише з Саллівудом на півдні, Джеферсоном на півночі й селом біля підніжжя гір — Мала Дебарія, так воно називається. У нас навіть кілька вуличних ліхтарів досі світить, не газових і не гасових, а справжніх. Городяни думають, це допоможе відлякувати звіра. — Він зітхнув. — Але я в цьому не впевнений. Погані справи, хлопчики. У мене таке враження, що світ зірвався з ланцюга.

— Так і є, — сказав я. — Але все, що відв’язується, можна знову прив’язати, шерифе.

— Ну, якщо ви так кажете. — Він прокашлявся. — Не сприйміть це як знак неповаги, я знаю, що ви той, за кого себе видаєте, але мені обіцяли сіґул. Якщо він у вас із собою, я б хотів його отримати, бо він багато для мене важить.

Я відкрив свою дорожню сумку і витяг те, що мені дали: маленьку дерев’яну скриньку зі знаком мого батька — буквою D, всередині якої було S, — вибитим на кришці, яка відкривалася на петлях. У кутиках губ Піві, коли він брав скриньку, під вусами заграла ледь помітна усмішка. Мені здалося, що він щось пригадав, і той усміх одразу зробив його молодшим на багато років.

— Знаєте, що всередині?

— Ні. — Заглядати туди мене не просили.

Піві відкрив скриньку, подивився всередину і перевів погляд на нас із Джеймі.

— Колись давно… я тоді ще був помічником шерифа… Стівен Дескейн повів нас із тодішнім Верховним шерифом та загоном з сімох чоловіків проти банди Ворон. Ваш батько розповідав про них?

Я тільки головою похитав.

— То, звісно, були не шкуряки, та все ’дно робота була гидка і було її багато. Вони грабували все, що можна було пограбувати, не лише в Дебарії, але й на прилеглих фермерських угіддях. Поїзди теж, якщо до них доходили чутки, що там є чим поживитися. Та головним їхнім промислом було викрадення людей — з метою вимагати викуп. Безперечно, то злочин, гідний боягузів, і у Фарсона він один з улюблених, не сумніваюся, проте за нього добре платять.

Ваш тато приїхав у місто буквально через день після того, як вони викрали жінку власника ранчо, Белінду Дулін. Її чоловік подзвонив по джин-джену, коли вони поїхали і він зумів розв’язатися. Ворони не знали про джин-джен, і це їх погубило. Звісно, добре, що в цих краях трапився стрілець. У ті часи вони мали талант з’являтися там і тоді, де й коли вони були потрібні.

Він уважно подивився на нас.

— Може, й досі з’являються. Хай там як, на ранчо ми приїхали, коли за злочинцями ще слід не прохолов. Були такі місця, де будь-хто з нас загубив би слід… розумієте, на півночі звідси земля під ногами з твердого сланцю… та у вашого батька такі очі, це щось неймовірне. У яструбів і орлів — і то не такі.

Про гострий зір мого батька і його хист до вистежування я знав. Також мені було відомо, що ця історія, найпевніше, не має жодного стосунку до нашої справи і я мав би його попросити перейти до діла. Та мій батько ніколи не розповідав про дні своєї молодості, тому мені хотілося почути цю розповідь. Страшенно хотілося почути. І, як згодом виявилося, вона мала трохи більшу дотичність до нашої справи в Дебарії, ніж я думав на початку.