Слава ЗСУ!

— А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, — нагадав я. — Не всі вони становлять небезпеку, але деякі доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?

— Артифакс, — сказав він.

— Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?

— Оце вже навряд, — прогарчав Піві.

А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.

— Скільки там тих сільчаників? — спитав я.

— Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.

Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.

— Спокійно, Роланде, — сказав він. — До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.

Він перебільшував, звісно, але я вже розумів, що стирчати нам у Дебарії щонайменше кілька наступних тижнів. Та навіть якби нам на допиті трапився шкуряк, не було певності, що ми зможемо його вирахувати, бо він міг виявитися майстерним брехуном чи не відчував би за собою провини, щоб її приховувати. Його денне «я» могло ні сном, ні духом не відати про походеньки «я» нічного. Я хотів, щоб зі мною був Катберт (той умів пов’язати між собою речі, в яких, здавалося, не було нічого спільного) і щоб був Алан, котрий умів читати думки. Але Джеймі теж годився. Зрештою, він помітив те, що я мав би побачити сам, те, що було в мене перед самісіньким носом. В одному ми з шерифом Піві були одностайні: я так само, як і він, ненавидів загадки. І за все своє довге життя так їх і не полюбив. Я не вмію їх розгадувати, мій розум працює в іншому напрямку.

Коли ми повернулися в контору, я сказав:

— Шерифе, я мушу поставити вам кілька запитань. Перше — чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Друге…

— Друге — чи знаю я, хто ви є, і чи приймаю те, що ви робите. І третє, чи прошу я про поміч і оборону. Так, так і так, каже шериф Піві. А тепер, заради богів, поворушіть мізками, хлопці, бо минуло більше двох тижнів, відколи ця потвора вигулькнула в Безтурботності, і того разу вона як слід не наїлася. Вже дуже скоро вона знову вийде на полювання.

— Воно блукає лише вночі, — сказав Джеймі. — Ви певні цього?

— Так.

— А Місяць на нього якось впливає? — поцікавився я. — Бо радник мого батька і наш колишній вчитель каже, що в деяких стародавніх легендах…

— Ті легенди я чув, але в цьому вони хибні. Принаймні коли йдеться саме про цю почвару. Іноді вона нападає, коли Місяць у повні — коли вона з’явилася в Безтурботності, вся в лусці й наростах, мов той алігатор з Довгих Солоних Трясовин, у небі якраз сяяв повний Торговець. Але на фермі Тімберсмітів воно поорудувало, коли Місяць був темний. Хотів би я сказати вам щось інше, та не можу. А ще мені б хотілося, щоб уся ця історія скінчилася і мені не довелося ще чиїсь кишки витягати з кущів чи знімати голову ще однієї дитини з жердини на паркані. Вас прислали сюди нам на поміч, і я збіса сподіваюся, що ви поможете… хоча деякі сумніви в мене є.

Коли я спитав Піві, чи є в Дебарії хороший готель або пансіон, він тільки всміхнувся.

— Останній пансіон тримала вдова Брейлі. Два роки тому її хотів зґвалтувати п’яний зайда, у її власному надвірному нужнику, коли вона там робила свої справи. Але вона завжди була міцним горішком. Помітила, як він на неї дивиться, і пішла туди з ножем під фартухом. І перерізала йому горлянку. Стрінджі Бодін, котрий був нашим головним суддею до того, як вирішив випробувати удачу, вирощуючи коней на Дузі, десь приблизно за п’ять хвилин визнав її невинною внаслідок самозахисту, але жінка вирішила, що годі з неї Дебарії, і поїхала поїздом у Ґілеад, де мешкає донині, я в цьому впевнений. Через два дні після її від’їзду якийсь п’яний клоун спалив її пансіон дотла. А готель ще стоїть. Називається «Мальовничий краєвид». Краєвид там, молоді люди, нітрохи не мальовничий, а в ліжках повно клопів завбільшки з жаб’ячі очі. Без повного боєкомплекту Ельдових обладунків я б там спати не ліг.

Тож довелося нам першу ніч у Дебарії провести у великій камері для п’яних гультіпак, під картою, яку намалював крейдою Піві. Солоного Сема випустили, і в’язниця була цілком у нашому розпорядженні. Надворі з солончакових рівнин на захід міста віяв сильний вітер. Його стогін під дахом змусив мене знову згадати казку, яку читала мені мати, коли я сам ще був малим пердунчиком, — казку про Тіма Хоробре Серце і старкбласт, у який Тім потрапив у Великому Лісі на півночі Нового Ханаану. Думка про те, як хлопчик сам-один блукав у тому лісі, завжди холодила мені серце, хоча Тімова відвага незмінно його зігрівала. Історії, що їх ми чуємо в дитинстві, не стираються з нашої пам’яті до кінця життя.