Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Малий Білл похитав головою.

— Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?

— Правда.

— А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?

— Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. — З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.

Він пильно роздивився отриману в руки річ — від мідної основи до свинцевого наконечника.

— О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.

— Так. Патрон — небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?

— Авжеж.

Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.

— Як ти це робиш?

— Так само, як усі люди щось роблять, — відповів я. — Практика.

— А мене навчиш?

— Дивитимешся уважно — сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. — Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). — А ось він знову тут.

Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.

— Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. — Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. — Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?

— Трошечки, — сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. — Я вчора вночі погано спав.

— Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.

Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.

— Спи, якщо хочеш, Білле. Слухай вітер і спи. Але й мій голос теж слухай.

— Я чую тебе, стрільцю. — Його очі знову заплющилися і цього разу вже не розплющувалися. Руки він тримав кволо зчепленими на колінах. — Дуже добре тебе чую.

— Ти бачиш патрон, адже так? Навіть із заплющеними очима.

— Так… але тепер він більший. Спалахує, мов золото.

— Справді?

— Так…

— Занурюйся глибше, Білле, але слухай мій голос.

— Я чую.

— Я хочу, щоб ти звернув свої думки до минулого вечора. Думки, очі й вуха. Зробиш це?

Його чоло прорізала зморшка.

— Я не хочу.

— Не бійся, ти в безпеці. Усе це вже в минулому. До того ж я з тобою.

— Ти зі мною. І в тебе револьвери.

— Атож. З тобою нічого не станеться, поки ти чуєш мій голос, бо ми разом. Я подбаю про тебе. Ти це розумієш?

— Так.

— Твій тато сказав тобі заночувати під зорями, правильно?

— Еге ж. Ніч мала бути тепла.

— Але насправді його спонукало до цього щось інше?

— Так. То було через Елрода. Одного разу він підняв кицьку з барака за хвіст і крутив її в повітрі, після того вона втекла й не повернулася. Іноді він тягає мене за волосся і співає «Хлопчика, який любив Дженні». Тато не міг йому завадити, бо Елрод здоровенний. А ще в нього ніж у чоботі. Він міг ним кого завгодно підрізати. Але до звірюки він не дістався. — Його стиснуті руки посмикувалися. — Елрод мертвий, і це добре. Решти шкода… і тата мого, не знаю, що я без нього робитиму… але щодо Елрода я радий. Більше він мене не дражнитиме. Більше не налякає. Я радий, так.

Отож він справді знав більше, ніж йому дозволяла пригадати верхівка айсберга свідомості.

— Зараз ти на вигоні.

— На вигоні.

— Під ковдрою та шинні.

— Шедді.

— Під ковдрою та шедді. Ти не спиш, можливо, дивишся на зорі, на Стару Зорю й Стару Матір…

— Ні, я спав, — заперечив Білл. — Але мене розбудили крики. Крики з барака. І звуки боротьби. Щось ламалося. І щось ревло.

— Білле, що ти зараз робиш?

— Іду до барака. Мені страшно, але тато… там мій тато. Я зазираю у вікно на дальньому кінці. Воно затягнуте промасленим папером, але я добре крізь нього бачу. Більше, ніж хочу бачити. Бо я бачу… я бачу… містере, можна я прокинуся?

— Ще ні. Пам’ятай, що я з тобою.

— Містере, а ви витягли револьвери? — Він увесь тремтів.

— Так. Щоб захистити тебе. Що ти бачиш?

— Кров. І звіра.

— Що це за звір, можеш сказати?

— Ведмідь. Такий високий, що голова торкається стелі. Він іде серединою барака… між ліжками, на задніх ногах… і хапає чоловіків… хапає чоловіків і роздирає їх на шматки величезними довгими лапами з пазурами… — З-під заплющених повік потекли по щоках сльози. — Останнім був Елрод. Він побіг до чорного ходу… де за дверима лежить купа дров… а коли зрозумів, що тварюка схопить його до того, як він відчинить двері й вискочить, то розвернувся, щоб прийняти бій. У нього був ніж. Він замахнувся, щоб ударити звіра…

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар