Слава ЗСУ!

— Я йду. — Очі за заплющеними повіками рухалися вперед-назад.

— Ти в безпеці. Усе, що було на ранчо, в минулому. Правда ж?

— Так…

— Де ми?

— На великій Дебарійській дорозі. Ми йдемо в місто. Я там був тільки раз. Тато купив мені цукерок.

— Я теж куплю, — пообіцяв я. — Бо ти допоміг мені, Малий Білле із Джеферсона. А зараз розплющуй очі.

Він послухався і спочатку дивився крізь мене. Та потім його очі прояснилися, і він непевно всміхнувся.

— Я заснув.

— Так. А тепер нам час вирушати до міста, поки вітер ще не надто сильний. Зможеш їхати верхи, Білле?

— Еге ж, — кивнув хлопчик і, підводячись, додав: — А мені цукерки снилися.

Коли ми приїхали, у конторі в шерифа сиділо двоє не-надто-хороших помічників. Один із них (товстун у чорному циліндрі з незугарною стрічкою зі шкіри гримучої змії) розвалився за столом Піві. Та, побачивши мої револьвери, миттю підскочив.

— Ти стрілець, адже так? — спитав він. — Гарна зустріч, гарна зустріч, обоє так кажемо. А другий де ж?

Залишивши його запитання без відповіді, я провів Малого Білла в арку і далі в тюремний відсік. Хлопчик роздивлявся камери з цікавістю, проте без страху. П’яниці, Солоного Сема, давно вже не було, та його «пахощі» досі не вивітрилися.

Десь у мене за спиною інший помічник спитав:

— А що це ви робите, юний сей?

— Своє діло, — відказав я. — Повертайтеся в контору і принесіть мені низку ключів од цих камер. І покваптеся, коли ваша ласка.

У жодній з менших камер не було матраців на ліжках, тому я відвів Малого Білла в камеру для п’яних порушників правопорядку, де ми з Джеймі провели попередню ніч. Поки я складав докупи дві солом’яні підстилки, щоб хлопчику було трохи зручніше (після всього, що йому довелося пережити, бодай зручності він заслуговував), Білл роздивлявся карту, намальовану крейдою на стіні.

— Що це, сей?

— Нехай тебе це не обходить, — відповів я. — А тепер слухай мене. Я тебе замкну, але не бійся, нічого лихого ти не скоїв. Це лише задля твоєї безпеки. У мене є одна справа, я її зроблю і прийду до тебе.

— І замкнете нас обох усередині, — сказав хлопчик. — Краще замкніть. Ану ж як воно повернеться?

— Ти пригадав його?

— Трохи, — сказав хлопчик, опустивши погляд. — То була не людина… а потім людина. Воно вбило мого тата. — Він затулив очі долонями. — Бідний татко.

Повернувся з ключами помічник шерифа в чорному циліндрі. Інший ішов за ним назирці. І обидва витріщалися на хлопчика так, наче він був двоголовою козою в мандрівному цирку.

Я взяв ключі.

— Добре. А тепер повертайтеся в контору, обидва.

— Здається мені, юначе, ви занадто вже тут розкомандувалися, — сказав Циліндр, а інший, коротун із випнутою щелепою, енергійно закивав.

— Ідіть, — сказав я. — Цьому хлопчику потрібен відпочинок.

Вони окинули мене поглядами згори вниз та вийшли. І правильно зробили. То було єдине слушне рішення. Бо настрій у мене був лихий.

Хлопчик тримав повіки прикритими, поки не стих цокіт підборів їхніх чобіт, і лише тоді опустив руки.

— Сей, ви його зловите?

— Так.

— І вб’єте?

— А ти хочеш, щоб я його вбив?

Поміркувавши, він кивнув.

— Еге ж. За те, що він зробив з моїм татом, і сеєм Джеферсоном, і з усіма іншими. Навіть з Елродом.

Я зачинив двері камери, знайшов відповідний ключ і повернув його. Кільце з ключами я повісив собі на зап’ястя, бо в кишеню воно мені не влазило.

— Малий Білле, я дам тобі одну обіцянку, — сказав я. — І присягаюся іменем свого батька, що я її виконаю. Я його не вб’ю, але ти будеш присутній при тому, як він повисне у зашморгу, і власною рукою я дам тобі хліб, щоб розкришити під ногами його трупа.

У конторі двоє не-надто-хороших помічників свердлили мене поглядами, сторожкими і неприязними. Та мене це не зачіпало. Я повісив низку ключів на гачок біля джин-джена і сказав:

— Повернуся за годину, може, трохи раніше. А тим часом хай ніхто не заходить у в’язницю. Це і вас двох стосується.

— Надто нахабний, як на жовторотого, — зауважив помічник з випнутою щелепою.

— Не підведіть мене, — попередив я. — Це буде нерозумно. Вам усе ясно?

Чорний Циліндр кивнув.

— Але шериф дізнається про те, як ви з нами розмовляли.

— Сподівайтеся, що ваші роти ще будуть здатні розмовляти до того часу, коли він повернеться, — сказав я і вийшов.

Вітер усе посилювався, гнав хмари брудного, солоного пилу між будинками з декоративними фасадами. Головна вулиця Дебарії була у повному моєму розпорядженні, окрім хіба що кількох прив’язаних коней, що понуро стояли, повернуті задами до вітру. Свого коня я так лишати не хотів (і Міллі, мула, на якому приїхав хлопчик, також), тому повів їх до стайні, що розташовувалася на дальньому кінці вулиці. Там їх радо прийняв конюх, особливо після того як я дав йому половину золотого зливка з гаманця, що його носив у жилеті.