Слава ЗСУ!

З батьком вони кілька разів бували так далеко від залізних дерев, але вночі — ніколи, і те, що він побачив, вселило в нього такий страх, що йому враз закортіло повернутися. Так близько до цивілізації найкращі залізні дерева спиляли й від них лишилися самі пеньки, але ті, яких ще не зачіпали, здіймалися високо й нависали над хлопчиком на маленькому мулі. Височезні, прямі й похмуро-урочисті, як старійшини манні на похороні (цю картинку Тім бачив у одній з книжок удови Смек), вони виростали в темряву, куди не сягало світло його малесенької лампи. Перші сорок футів од землі їхня кора була цілковито гладенька. А далі стриміло до неба, мов здійняті людські руки, віття, відкидаючи на вузьку стежку павутину тіней. На рівні землі гілки були товстими чорними палицями, тому пройти крізь них можна було. Звісно, можна було й гострим каменем горло перерізати. Кожен, кому б вистачило дурощів зійти зі Стежини Залізних Дерев (чи йти далі, там, де вона закінчувалася), швидко б заблукав у лабіринті й, цілком імовірно, вмер би від голоду. Звісно, за умови, якщо його перше не з’їдять. Неначе на потвердження, десь у пітьмі хрипко зареготала якась велика (судячи з голосу) істота.

Тім запитав себе, що він тут робить, коли вдома, в затишній хатині, де він виріс, на нього чекає тепле ліжко з чистою постіллю. Та потім торкнувся батькової щасливої монетки (що тепер висіла на ланцюжку в нього на шиї), і його рішучість зміцніла. Бітсі озирнулася на нього з німим запитанням: «Ну? Куди далі? Вперед чи назад? Ти головний, вирішуй».

Тім не був певен, що йому вистачить хоробрості пригасити лампу, щоб вона сама не згасла і він не опинився у непроглядній пітьмі. Хоча він більше не бачив залізних дерев, та відчував, як вони громадяться навколо.

Та все ж: уперед.

Він стиснув коліньми боки мула, цокнув язиком, і Бітсі знову рушила вперед. Алюр був рівний, а отже, вона трималася правого боку стежини. А її спокій свідчив, що небезпеки вона не відчуває. Принаймні поки що, та й що міг мул знати про небезпеку? Це Тім мусив оберігати її. Зрештою, він був головний.

«Ох, Бітсі, — подумав він. — Якби ж ти тільки знала».

Чи далеко він уже заїхав? Скільки ще їхати? Скільки ще йому схочеться проїхати, перш ніж він облишить це божевілля? Для матері він був єдиною рідною людиною в світі, на яку вона могла покластися. Тож скільки ще їхати?

У нього було таке відчуття, неначе він проїхав уже десять коліс чи більше, відколи пахощі дерев блоссі лишилися позаду, але він розумів, що це не так. Так само, як розумів, що шелест, який він чув, створював вітер Широкої Землі у вітті дерев, а не якийсь безіменний звір, котрий скрадався позаду з роззявленою пащекою, наперед смакуючи свою невеличку вечерю. Він дуже добре це знав. То чому ж вітер так нагадував чиєсь дихання?

«Полічу до ста і розверну Бітсі», — сказав Тім собі, та коли дійшов до сотні й у непроглядній темряві досі не було нікого, крім нього та відважного маленького мула («А ще тварюки, яка за нами крадеться й підходить усе ближче та ближче», — нашіптував йому зрадливий розум), він вирішив долічити до двохсот. А коли вже нарахував сто вісімдесят сім, то почув, як хруснула галузка. Він запалив лампу і, високо її підіймаючи, рвучко розвернувся. Похмурі тіні наче відступили, та потім знову вистрибнули вперед і вхопили його в свої лабета. І чи йому здалося, а чи щось відступило в пітьму, злякавшись світла? Він бачив, як зблиснуло червоне око?

Авжеж, ні, проте…

Тім втягнув крізь зуби повітря, повернув ручку, щоб перекрити паливо, і цокнув язиком. Але цокати довелося двічі. Раніше спокійна, Бітсі тепер нервувалася і не хотіла йти вперед. Втім, як добра й слухняна істота, вона послухалася його наказу і знову пішла. Тім відновив лічбу і незабаром дорахував до двохсот.

От долічу назад від двохсот до нуля, і якщо й тоді його ніде не буде, справді розвернуся й поїду додому.

Він почав рахувати і дорахував до дев’ятнадцяти, аж раптом попереду ліворуч зблиснув помаранчево-червоний вогник. То було світло багаття, і Тім не мав сумнівів щодо того, хто його розклав.

«Звір, який мене переслідував, був не позаду, — подумав він. — Він попереду. Те світло, може, й від багаття, але це те око, яке я бачив. Червоне око. Треба вертатися, поки ще є час».

Але він торкнувся щасливої монетки на шиї й рішуче поїхав уперед.

Тім знову запалив лампу і підняв її над головою. Від головної стежини відгалужувалося чимало бічних коротких доріжок, що їх називали відрізками. Попереду, прибита гвіздком до берези, виднілася дошка, що позначала одну з них. «КОУЗІНҐТОН-МАРЧЛІ» — чорною фарбою було написано на ній. Тім знав цих людей. Пітер Коузінґтон (котрого теж того року спіткала лиха година) і Ернест Марчлі були лісорубами, що багато разів приходили на вечерю до Росів, та й сім’я Рос частенько навідувалася пообідати чи повечеряти до одних та інших.