Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Це видіння, як і попередні два, накрив туман, але тремтіння сталевого жезла припинилося. «Непридатна, як сміття», — подумав Тім, і то була щира правда. Коли розтанув туман, вода в цебрі не показала йому нічого дивовижнішого за передсутінкове світло неба. Тім ще кілька разів пройшовся над водою Збирачевою паличкою, але нічого не сталося. Та це було не страшно. Він знав, що має робити.

Тім звівся на ноги, подивився на свій будинок і нікого не побачив. Та невдовзі мали прийти чоловіки, що зголосилися постояти на чатах. Йому варто було поквапитися.

У клуні він спитав у Бітсі, чи не хоче вона вибратися ще на одну прогулянку.


Незвичні турботи коло Нел Рос вимучили вдову Смек, але була вона ще й стара, хвора і більш стурбована дивною, не по сезону погодою, ніж могла сама перед собою зізнатися. Проте, хоч Тім і не наважився голосно стукати їй у двері (взагалі постукати після заходу сонця вимагало від нього неабиякої рішучості), вона прокинулася одразу.

Вдова взяла лампу, і коли в її світлі побачила, хто стоїть на порозі, серце в неї пішло в п’яти. Якби дегенеративна хвороба, що підточувала її, не забрала в єдиного ока змогу стікати слізьми, вона б розплакалася від вигляду цього юного личка, сповненого нерозумної рішучості та смертельної непохитності наміру.

— Ти надумав повернутися в ліс, — сказала вона.

— Еге ж. — Тім говорив тихо, але твердо.

— Попри все, що я тобі казала.

— Так.

— Він тебе зачарував. А навіщо? Задля вигоди? Ні, йому це не цікаво. Просто він побачив яскравий вогник у пітьмі цього всіма забутого болота, і йому неодмінно знадобилося його загасити.

— Сей Смек, він показав мені…

— Гадаю, щось пов’язане з твоєю матір’ю. Він знає, на які важелі тиснути, щоб люди йому корилися. Еге ж, хто ж, як не він. Він володіє магічними ключами, які відмикають їхні серця. Я знаю, що словами тебе не спинити, бо досить і одним оком на твоє личко поглянути, щоб усе на ньому прочитати. І знаю, що не стримаю тебе силоміць, і сам ти знаєш. Інакше чому ти прийшов до мене по те, що тобі потрібно?

Почувши ці слова, Тім збентежився, та рішучості в нього не поменшало, і вдова зрозуміла, що його вже не переконати. Ба гірше, він затявся.

— То що тобі потрібно?

— Лише переказати слівце моїй матері, як ви не від того. Скажіть їй, що я пішов у ліс і повернуся з тим, що поверне їй зір.

Кілька секунд сей Смек мовчала, тільки дивилася на нього крізь вуаль. У світлі піднятої лампи Тім бачив руїни, на які перетворилося її обличчя, міг роздивитися їх краще, ніж йому хотілося.

— Зажди тут, — нарешті сказала вона. — Не тікай, не попрощавшись, якщо не хочеш, щоб я тебе вважала боягузом. Але й нетерплячку свою приборкай, бо повертаюсь я повільно, ти ж знаєш.

Тім (хоч йому й страшенно вже кортіло вирушати) послухався вдови й зачекав. Секунди тяглися, мов хвилини, хвилини — мов години, але зрештою старенька повернулася.

— Я вже думала, ти поїхав, — сказала вдова. Більшої образи й болю вона завдати Тіму не могла, навіть якби шмагнула його в обличчя батогом.

Вдова дала йому лампу, з якою підійшла була відчиняти двері.

— Це щоб тобі дорогу освітлювала, бо бачу, в тебе своєї нема.

Справді, в гарячці перед від’їздом він геть забув узяти лампу.

— Дякую-сей.

У другій руці вона тримала полотняну торбину.

— Тут буханець хліба. Небагато, та й два дні він уже в мене лежав, але це все, що я можу дати тобі з харчів.

У Тіма клубок застряг у горлі, тому він не міг нічого відповісти, просто постукав себе по горлу тричі й простягнув руку до торбини. Але вдова ще трохи її потримала.

— Тіме, тут ще дещо лежить. Ця річ належала моєму братові, він загинув у Нескінченному лісі майже двадцять років тому. Він купив її у мандрівного торгівця, а коли я стала його дражнити й назвала дурником, якого легко ошукати, він повів мене у поле на заході села й показав мені, що ця штукенція робоча. Ай, боги, який був шум! У мене у вухах ще багато годин по тому дзвеніло!

І вона витягла з торби рушницю.

Тім подивився на неї широко розплющеними очима. Такі він бачив на картинках у книжках удови, і в старого Дестрі на стіні у вітальні висіла в рамці картинка гвинтівки, але він ніколи не думав, що побачить зброю на власні очі. Рушниця була завдовжки близько фута, з дерев’яним руків’ям. Спусковий гачок і стволи були з тьмяного металу. Стволів було чотири, докупи їх тримало щось на зразок мідних смужок. Отвори на кінці, звідки вилітало те, чим рушниця стріляла, були квадратні.

— Перед тим, як показати мені, він стріляв з неї двічі, і з того дня ніхто нею не користувався, бо невдовзі по тому він помер. Не знаю, чи з неї ще можна стріляти, та я тримала її в сухому місці, і раз на рік, у його день народження, змащувала так, як він мені показував. У кожному стволі є заряд, і ще є п’ять запасних. Їх називають кулями.

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар