Слава ЗСУ!

Подих чудовиська яскраво осяяв усю ту ділянку Фаґонара. Тім побачив, як гнеться навсібіч очерет, коли істоти, що невідступно слідували за ним, порснули від драконового полум’я. А ще Тім устиг помітити ще одну купину, трошки більшу за ту, з якої потрапив на своє теперішнє — і дуже небезпечне — місце.

У Тіма не було часу переживати, що його з’їсть величезна риба-канібал, якщо він не дострибне, чи що наступний віддих дракона перетворить його на хлопчика-вуглинку, якщо він усе-таки потрапить на купину. З нерозбірливим криком Тім стрибнув. То був його найдовший стрибок у житті, чи не занадто довгий. Довелося обома руками вчепитися у меч-траву, щоб не звалитися у воду. Гостра трава врізалася йому в пальці. Подекуди пагони трави були ще гарячі й курилися від артилерійського залпу розлюченого дракона, але Тім стійко тримався. Думати про те, що його могло чекати, якщо він упаде з цього крихітного острівця, Тім не хотів.

Хоча здобута позиція теж була не те щоб дуже безпечною. Він спромігся стати на коліна й озирнувся туди, звідки прийшов. Дракониха (бо то була сучка — на голові в неї виднівся рожевий дівчачий гребінець) піднялася з води й стала на задні лапи. Була вона, звісно, не завбільшки з хату, та з Блекі, Збирачевим жеребцем, могла розмірами позмагатися. Вона двічі змахнула крильми — і навсібіч бризнули краплі, а вітер був такий потужний, що відгорнув Тіму злипле від поту волосся з лоба. Крила лопотіли, мов простирадла на сильному вітрі, коли його мати вивішувала їх сушитися на мотузці.

Крихітні очиці-намистини з кривавими прожилками дивилися просто на Тіма. З пащеки драконихи витікали мотузки розжареної слини й сичали, падаючи у воду. Високо між її грудей, вкритих лускою, тріпотіли зябра — дракониха втягувала повітря, що підтримувало жар у печі, яка двигтіла в її нутрі. У нього ще був час подумати над тим, як це дивно (і трохи смішно), що брехня його вітчима тепер стане правдою. Але в цьому випадку живцем підсмажать Тіма.

«Боги, напевно, сміються», — подумав Тім. А якщо й ні, то Збирач уже точно.

Не замислюючись, Тім бухнувся на коліна і простягнув до драконихи руки. Бавовняна торба гойдалася на правому зап’ястку.

— Прошу вас, міледі! — закричав він. — Будь ласка, не спалюйте мене, бо мене збили на манівці і я благаю прощення!

Кілька секунд дракониха просто дивилася на нього, а її зябра все пульсували. Крапала й сичала вогненна слина. Та зрештою вона знову почала поволі занурюватися (Тіму здалося, що занадто повільно, по кілька дюймів за раз). Наприкінці на поверхні лишилася тільки верхівка її голови… а ще ті жахливі витрішкуваті очі. Вони неначе обіцяли, що наступного разу, якщо він наважиться потривожити її відпочинок, дракониха вже не буде такою милосердою. А тоді й очі зникли і знову Тім бачив перед собою лише щось подібне до великого каменя.

— Арманіто? — Він роззирнувся навколо, шукаючи зеленого вогника й розуміючи, що більше його не побачить. Вона завела його в глиб Фаґонара, туди, де попереду не було більше купин, а позаду лежав дракон. Фея свою роботу виконала.

— Сама лише брехня, — прошепотів Тім.

Вдова Смек цілковито мала рацію.

Тім сів на купину, думаючи, що от-от розплачеться. Але сліз не було. Хоча Тім їх і не хотів. Яка користь була з того, щоб плакати? Його пошили в дурні, і то був кінець усьому. Він пообіцяв собі, що наступного разу не буде таким телепнем… якщо цей наступний раз буде. Та в темряві, на самоті, коли схований за хмарами Місяць просіював своє попелясте сяйво крізь зарості, це здавалося не надто ймовірним. Істоти, що втекли від дракона під воду, повернулися. Драконового водяного будуару вони уникали, та все одно в них було повно місця для маневрів, і не було жодних сумнівів у тому, що осердям їхньої зацікавленості був крихітний острівець, на якому сидів Тім. Він міг лише сподіватися, що то була якась риба, і вона боялася вискочити з води, щоб не загинути. Однак він знав, що великі потвори, які жили на такому густому мілководді, найпевніше, могли дихати як у воді, так і в повітрі.

Тім дивився, як вони кружляють довкола нього, і думав: «Збираються з духом, щоб напасти».

Він розумів, що по нього прийшла смерть, та все ж йому було одинадцять років і хотілося їсти. З торби він витяг буханець хліба, побачив, що він намок лише з одного боку, і кілька разів одкусив з іншого. Потім поклав хліб на купину, щоб роздивитися чотиристволку (наскільки це дозволяло скупе місячне сяйво і слабке фосфоресцентне світіння болота). На вигляд і дотик рушниця була суха, як і запасні набої. І Тім знав, як зберегти їх такими й надалі. Він відірвав шматок від сухої половини буханця і запхав запасні набої глибоко в м’якуш, заткнув дірку і поклав хлібину біля торби. Тім сподівався, що торба висохне, але напевно не знав. Повітря було дуже вологе, і…