Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Семмі великий прихильник розваг та ігор… тим паче, що він може собі дозволити витратити на них трохи грошиків. Чотири рази на рік він влаштовує перегони для шахтарів. Деякі піші, деякі з перепонами, де треба стрибати через дерев’яні барикади чи баюри, повні рідкої грязюки. Так кумедно дивитися, коли змагальники туди падають. Хвойди завше приходять подивитися і регочуть, як дурні.

— Швидше давайте, — прогарчав Піві. — Цим хлопцям не багато часу треба, щоб дві чарки перехилити.

— А ще кінні перегони, — додав Веґ. — Хоча там лише старі шкапи, бо молодих шкода: раптом ногу зламає, доведеться пристрелити.

— А якщо шахтар ногу зламає, його теж пристрелюють? — запитав я.

Веґа це так насмішило, що він ляснув себе по стегну, наче я добрий анекдот розповів. Катберт міг би йому сказати, що я ніколи не жартую, але Катберта з нами не було. А Джеймі взагалі нечасто говорив, тільки в разі крайньої необхідності.

— Дотепно, юний стрільцю, дуже дотепно! Нє, їх латають, коли там є що латати. Кілька хвойд підробляють сестрами милосердя після маленьких змагань Семмі Шанта. Та вони й не проти — все одно це, як не крути, обслуговування.

Авжеж, є плата за вхід, її вираховують із платні. Це оплачує витрати Семмі. Що ж до шахтарів, то переможець кожного змагання: забігів, бігу з перешкодами, кінних перегонів, — отримує списання річного боргу в крамниці компанії. Але з інших Семмі лупить такий великий процент, що ніколи не збідніє. Бачите, як це працює? Доволі хитро.

— Він хитрий, мов сам диявол, — погодився я.

— Атож! Тож коли доходить до того, щоб поганяти старих шкап на маленькому іподромі, який збудував Семмі, усі шахтарі, які вміють триматися в сідлі, вилазять на коней. Дуже кумедно спостерігати, як вони товчуть собі яйця об сідла: вгору-вниз, вгору-вниз. А я там завше приглядаю за порядком. Я бачив кожні перегони за останні сім років і кожного копача, що в них брав участь, знаю в лице. Оті хлопці отам-о — то все вершники. Був ще один, та на перегонах, які Семмі влаштував цієї Нової Землі, цей соляний кріт упав з коня і розтовк собі всі кишки. Прожив ще день чи два, а тоді спікся. Навряд чи це ваш шкуряк, га?

Веґ від душі розсміявся. Піві глянув на нього з німим докором, у погляді Джеймі читалася суміш презирства і зачудування.

Чи повірив я цьому чоловіку, коли він сказав, що вони зібрали всіх сільчаників, які вміли триматися верхи? Повірив би, якби він ствердно відповів на одне запитання.

— Веґ, а самі ви робили ставки на цих перегонах?

— Та я торік купу грошенят виграв, — гордо відказав той. — Звісно, старий скнара Шант платить чеками, зате за них я можу купити собі повій і віскі. Хвойд я люблю молоденьких, а віскі старе.

Піві глянув на мене через плече Веґа і сам знизав плечима, немовби кажучи: «Я не винен, він найкраще, що в них там є».

Але я й не збирався його винуватити.

— Веґ, ідіть у контору й ждіть нас там. Джеймі й шерифе Піві, ходімо зі мною.

Я все пояснив, поки ми переходили дорогу. Багато часу це не забрало.


— Шерифе, скажіть їм, що нам потрібно, — проінструктував я Піві, поки ми стояли перед дверима в салун. Я говорив тихо, бо на нас досі дивилося все місто, хоча ті, що зібралися були перед салуном, сахнулися від нас, наче ми були заразні. — Вас вони знають.

— Не так добре, як Веґа, — сказав Піві.

— А як ви думаєте, чому я попросив його лишитися на тому боці вулиці?

Шериф реготнув і штовхнув стулки дверей. Ми з Джеймі подалися слідом.

Завсідники перебазувалися за картярські столи, звільнивши шинквас для сільчаників. Обабіч них стояли Сніп і Кенфілд, Келлін Фрай сперся спиною на дерев’яну стіну і склав руки на грудях над жилетом з овечої шкури. У генделику був ще й другий поверх (я підозрював, що там стояли ліжка для траху) і балкон, де юрмилися й роздивлялися шахтарів не-дуже-чарівні леді.

— Мужики! — гукнув Піві. — Розверніться й подивіться на мене!

Вони доволі швидко виконали його наказ. Чи ж не був він для них ще одним бригадиром? Двоє-троє ще допивали рештки свого віскі, але більшість уже все прикінчила. Шахтарі помітно пожвавішали, їхні щоки стали рожевими від спиртного, а не від їдкого вітру, що гнався за ними від самого підніжжя пагорбів.

— Ось що, — сказав Піві. — Зараз ви посідаєте на шинквас, усі до одного, кожен материн син, і познімаєте чоботи, щоб ми бачили ваші ноги.

Ці слова зустріли невдоволеним бурмотінням.

— Якщо хочете знати, хто сидів у тюрмі Білі, чому просто не спитали? — гукнув один, сивобородий. — Я сидів і не соромлюся цього. Я вкрав хлібину для своєї старої й наших двох діточок. Хоча діткам це не помогло, обоє вмерли.

Попередня
-= 98 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар