Слава ЗСУ!

«Минулися страхи…» — квасно усміхнувся Шинкарук, взяв сина за плече, й вони спустилися у язвинівську балку, а за якісь годину–дві присоромлений учитель в’їжджав фірою на своє подвір’я.

Із сусідського саду вийшли пасічник Федір і сільський політик вуйко Мироняк й подалися за вчителем до його двору дізнаватися, що чувати у світі, бо в Боднарівці наразі тихо.

«Кажуть, пане вчителю, що десь за день мають прийти сюди большевики чи, як їх називають — совіти, — промовив Федір. — Ви вчений і мали би–сьте знати, що з того вийде…»

«Гірше не буде», — знехотя відказав Шинкарук, а вуйко Мироняк, якого в селі прозивали комуністом, підтакнув бадьоро:

«Ая, ая, най би прийшли — всі рівними станемо!»

«І що, старий йолопе, — визвірився на нього Федір, — ти тоді станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на слові, переміниться в такого дурня, як ти?»

«Вічно зуби продаєш, треба чи не треба, — огризнувся вуйко Мироняк. — А я собі гадаю: таж то не зле було б, якби і розумом, і маєтками нарід зрівнявся…»

«Ти ліпше подумай, баглаю, чи за тих совітів хоч раз на день зможеш добре наїстися…» — кинув Федір.

«А–а, це важне питання», — задумався Мироняк.

Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи їм зрозуміти, що ліпше було б, якби вони забралися з подвір’я; діди ще трохи постояли та й пішли собі; Юзьо тримався однією рукою за криничне колесо, а другу звів догори, мов для благословення, й затягнув «Господи, помилуй!»; Мирон заглядав крізь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з’являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвір’я, збіг стежкою до гаю.

Ще сподівався: вийде над потічок Наталка, і він їй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пізно.

…Шинкарук сидів у кухні за столом і був наче відсутній. Тривога відступилася від нього, залишивши йому відчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же він міг покинути село в небезпеці, ганебно втекти в язвинівські пропасті й там пересидіти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мій, що могло статися?.. Спалене село, мертві односельці, а вчитель живий–живісінький вертається на побоїще й осиротілим боднарівчанам в очі глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на світі: ні весілля, ні хрестини, навіть похорони не обходяться без нього — і враз їхній учитель, порадник ще й лікар, залишає громаду, рятуючи себе самого…

Виминав погляд дружини, наче б і перед нею завинив, а вона, відчувши тяжку зажуру чоловіка, підійшла, відняла його долоні від обличчя й спитала:

«Що з тобою?»

«Та нічого, — відказав Шинкарук і додав ніби зовсім недоречне, проте впевнено, так, ніби пані Марія вже відчитала його покаянні думки. — Я ніколи більше не зроблю подібного… Ніколи!»

«Чого не зробиш?»

«Не зроблю», — повторив Шинкарук.

Й надовго обоє замовкли, бо ж пані Марія таки здогадалася, про що йдеться, і аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хаті:

«Чи дізнаємося коли–небудь, звідки вчора ті гінці прискакали й такий переполох вчинили?»

«Дізнаємося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуємо… А мені, Марійко, чомусь весь час згадуються розповіді покійного Чайковського про Бережани, нібито звідти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав’язливе передчуття мене діймає. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумніву, війну програла — і відступають, втікають непереможні жовніри Ридза–Сміґлого, який нахвалявся не віддати «ані ґузіка» німцям, — через Львів, Бережани, Кам’янець–Подільський, може, в Румунію: здеморалізовані, озлоблені вояки чинять по селах розправи над українцями, адже ми завжди у всьому винні, навіть у програші Речі Посполитої. Може таке бути… Але чому саме довкола Бережан товчуться мої думки?»

Й замовк Шинкарук, більше ні слова не вимовив, а в пам’яті пропливла перервана вночі стрічка розповіді старого письменника.

…У травні 1914 року, перед початком Першої світової війни, прибув зі Львова до Бережан студент–правник Франц Коковський, щоб узяти участь у маївці: Галичина готувалася до національної олімпіади, яка мала відбутися наприкінці липня в Українському городі, що в Стрийському парку, під керівництвом голови «Січі» Кирила Трильовського і президента «Сокола» Івана Боберського.

У бережанське урочище Рай, до старого гетьманського дуба, який вивищився над садами, парками й мисливським палацом графа Потоцького — не так аби українофіла, але, як і староста Альфред Біляк, ліберала — стікалися з Бережан і довколишніх сіл Потуторів, Жукова, Нараєва, Рогачина загони одягнутих у козацькі строї січовиків, вони примаршировували до голови Січового товариства Андрія Чайковського й рапортували йому про своє прибуття й про кількість січовиків; у гурті товариства «Громада» стояли «на позір» Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, а товариство «Молода Україна» представив Чайковському Франц Коковський.