Слава ЗСУ!

Тогочасні події у всіх були на устах, і п’ятирічний хлопчина на все життя запам’ятав: за місяць до Йордану Петлюра, прогнавши гетьмана й білогвардійських юнкерів, встановив свою владу в столиці, і повсюдно замайоріли жовто–блакитні знамена; той синьо–жовтий колір заповнив увесь світ, і був він кольором хлоп’ячої радості, бо ніщо так не гармоніювало з небом і землею, як ці легкі й ніжні барви, від яких ставав двокольоровим йорданський сніг на дахах і в скверах, і хотілося хлопчикові, щоб та побарвлена біла габа ніколи не згинула; а старшини чаркувалися й наспівували щедрівку про зелений сад, у якому три тереми, а в першому ясне сонце — жовте сонце й синє небо, які мали яріти над світом вічно; та ось підвівся полковник із закрученими пишними вусами, достоту, як у господаря крайньої хати на Зрубі, й мовив скрушно: «Вставайте, панове, й готуйтеся до відступу»; він узяв з колін білої пані малого хлопчика на руки й міцно пригортав його до грудей, обціловуючи розпашіле личко; ті розпачливі поцілунки пахли терпким тютюновим димом, а біла пані стояла поруч і втирала сльози.

А далі не було нічого — навіки змеркло жовто–блакитне мево в темному проваллі непам’яті, аж одного разу із сієї пітьми проступила постать у пошарпаному військовому одязі: чужий, облисілий, безвусий чоловік стояв на порозі кімнати, а біла пані, теж чужа й марна, припадала біля нього, роздягала, роззувала, вкладала в ліжко; вони тихо перемовлялися, й до хлопчика долинали незрозумілі слова: «оточення, Жмеринка, тиф»; той чужий чоловік нескінченно довго лежав у постелі, немов мрець, а коли нарешті підвівся — водно стояв біля вікна і вглядався із–за ледь відхиленої фіранки на вулицю; біля нього хиталася тінню біла пані, обоє мовчали й чогось вичікували, в домі ніколи не світилося й було тихо–тривожно, а хлопчикові заборонялося розмовляти й плакати: весь дім наче під землю провалився, заховавшись у печеру, де панував страх.

Й нарешті незрима моторош перевтілилася в зловісні постаті в дзьобатих шапках, вони з гримотом виважили двері, ввалилися до кімнати, націлилися з наганів у хворого чоловіка й білу паню, скрутили їм назад руки й вивели — і вже ніколи більше хлопчик їх не бачив.

Він опинився на межі, за якою метушилося інше життя. Чиїсь сильні руки перевели його через ту межу в потойбіччя, усе, чим жив досі, було в нього відібрано й найменшої крихти з минулого взяти з собою не дозволено; жовто–блакитний далекий світ знищено й оплюгавлено, його замінили муштра, марші, бойові пісні, сурми, команди, матюки, й іншої реальності не існувало, а тому в ній мусила знайтися своя приваба, задля якої варто було якнайлункіше відбивати чобітьми ритм, якнайголосніше виригувати з горла маршові приспіви, найбридкіше лаятися, якнайспритніше доносити на товаришів начальству; задля права принижувати інших, ображати, карати, знущатися таки варто було добиватися кар’єри; вона стала рушієм життя в світі, залитому червоним кольором ненависті, злоби, підступності й лицемірства; зваба вивищення була всесильною, щемко заманливою й таїла вона в собі солодке передчуття безмежної влади.

Здобувати ж кар’єру вихованцеві колонії Шполі було нестерпно важко, а все через ту прокляту мову, якої забути не зумів: завше думав, як вимовити слово по–московськи краще, ніж інші, а це не вдавалося, з його язика зривалися сміхотворні словесні покручі; питомці прозвали Шполу «хохлом», і ця прозиванка була для нього гірко образлива; хтось видумав глузливу частівку, яку з гурту виспівували йому вслід: «Ей ти, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, йоб твою маму!» — за тим лунав регіт і свист; Шпола був близький до розпачу, та врешті знайшов лазівку з безнадійної скрути: він вчинить таке, до чого начальство ще не додумалося — найдорожчою ціною вивищиться над юрбою… Шпола заявив про це начальникові колонії, і той аж скоробився від такого ревного патріотизму: хлопець хоче прилюдно затаврувати своїх злочинних батьків, щоб таким чином заслужити довір’я у партії і народу.

* * *

Лейтенант насилу витримував пронизливий і ненависний погляд Марії й відчував цілковите безсилля перед нею — не лише тому, що не мав зброї і не міг припинити її допиту; о, як би це просто відбулося, тож йому не впершину: два постріли — і ще двох Андрусяків змів би із своєї дороги! — він відчув, що в цей мент не міг би так вчинити саме тому, що ця жінка спитала про його матір і сама стала мовби її втіленням: в обличчі Марії Шпола вловлював риси білої пані, й з провини перед нею проколювалося бажання просити прощення за зраду; за це почуття він себе ненавидів, чей ніколи не мав до людей жалю, так чому ж враз зринула перед його очима ще одна моторошна картина й розбудила крихту каяття: була то дівчина в золочівській тюрмі — остання жертва, бо всі в’язні вже лежали покотом на цементі, а вона — божевільна, розпатлана й прекрасна — валялася біля його ніг і благала: даруй життя, візьми мене в заплату, я ще не займана, тільки не вбивай! часу для любощів у лейтенанта не було — німецькі танки вже ревіли під Золочевом, він вистрелив дівчині в груди, вона впала навзнак, а тоді згасло божевілля на її виду, і вона стала ще вродливіша; лейтенант неблимно дивився на господиню, помічаючи, як на її обличчя одночасно накладаються лики білої пані й золочівської дівчини — дві невинні його жертви втілилися в Марії, і лейтенант не мав би сили зараз її убити.