Слава ЗСУ!

«Гірка то правда, — відказав Лепкий. — Лише за подання скарги треба заплатити десять злотих, а двадцять

віддати на судову кавцію… Й адвоката найняти треба… Та я думаю, що ви по–божому берете з клієнтів».

«Не деру, ні… Але й мені треба за щось жити: у мене вже є сім’я, пане вчителю. Синові дванадцятий рік пішов…»

Й замовкли приятелі, ніби інформація про вік Францового синочка приголомшила їх. А таки приголомшила, бо скільки ж то років мусило проминути від їхньої останньої зустрічі в Бережанах — у такому самому гурті, лише ліберала Альфреда Біляка не було тепер серед них. Тернопільський воєвода все ж чужа кістка, й напевне він усі ці роки воював проти українців за Річ Посполиту — у Вовчухах і в Чорткові, й, можливо, посилав пацифікаторів на подільські села… Ну а вони втрьох пережили війну за Україну на протилежному боці, й дошкульно болить вона їм і нині, й далі мріють вони про неї, ото лишень, що сьогодні можуть збадьорити себе стрілецькими піснями і під реквієм братів Лепких — «чути кру–кру–кру, в чужині умру, заки море перелечу» — тужити за свободою…

Порушив мовчанку Андрій Чайковський. Погладив долонею вуса, що опустились підковою до підборіддя — зовсім сиві, що теж засвідчувало проминулий час; про час говорило й змужніле обличчя Франца Коковського — старий письменник пильно придивлявся до нього, ніби хотів визначити ціну пройдених років працею молодого колеги, адже двадцять літ тому вперше ознайомився з його поезією.

«Рівно двадцять літ минуло, — сказав Чайковський, — немов батіг луснув… А ми начебто зосталися такі самі, тільки ноша в кожного стала важчою — від наших набутків… А які вони у вас?» — спитав Франца.

Коковський глянув на Лепкого, ніби просив у нього дозволу відповісти Чайковському; Лепкий відвів очі, даючи зрозуміти, що він не має права далі опікуватися зрілим мужем; Франц сягнув рукою у внутрішню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторівського формату книжку й подав її старому письменникові.

«Ще тепла…» — сказав.

Чайковський хвильку потримав її в руці, наче хотів визначити вагу книжки, а потім питальним тоном прочитав уголос заголовок:

«За землю»?.. Вічна наша тема, як і вічна земля — столочена, стратована… Чи, може, ви якось інакше трактуєте цю проблему?»

«Це повість про лемківську землю, яку я встиг за кілька літ добре пізнати, — відказав Коковський. — Оптимізму в тому краю так само мало, як і по всій Україні… А втім, про неї краще міг би сказати пан Богдан — він написав передмову, зробивши цим мені велику честь».

«Що я можу повісти? — заговорив Лепкий. — Та і оцінювати твір у присутності автора — надто делікатна справа… Проте скажу, що думаю: Франц намірився стати в ряд поважних письменників — найменший з них… Й став він у той ряд, щоб писати про Лемківщину, як Стефаник про Покуття, Кобилянська про Буковину, а Черемшина про Гуцульщину. Він добре опанував лемківський діалект — і це натурально: суддя мусить уміти слухати людей… Повість «За землю» написав він, як суддя… До речі, ви так вільно оперуєте діалектом, Франце, ніби виросли на Лемківщині».

«А то, як ви сказали, судова практика, — відповів Коковський. — Вічні позови за землю, за межі, за хату, а ще й бабські сварки на судових засіданнях…»

«Тому ця повість вивищується над усіма вашими творами, і я радив би вам і надалі писати діалектом».

«Хто ту малозрозумілу писанину читатиме?» — засумнівався Франц.

«Стефаника ж читають. Спробуйте його новели переписати літературного мовою — що від них залишиться?»

«Але ж то Стефаник!»

«Не прибіднюйтесь, ви вже виробили свій стиль, — заспокоював колегу Лепкий. — А мені захотілось би, щоб Лемківщина мала свого співця, як Покуття — Стефаника, а Гуцульщина — Федьковича. Тому й заохотив вас своєю передмовою… Діалект не може завадити письменникові стати загальнонаціональним. Що ж до самої повісті, то не прогнівайтесь: ви попливли в руслі Ольги Кобилянської, однак лемківський діалект визволив вас з тієї могутньої течії, викинув на берег, і ви з’явилися перед читачем самостійним і зовсім натуральним».

Коковський опустив голову — чи то зі скромності, чи задумався цієї миті над своєю письменницькою перспективою. Вивів його із задуми Чайковський.

«Оце я дивлюся на вас, мої дорогі приятелі, й думаю: у цій благословенній віллі зібралися представники трьох письменницьких поколінь, кожен з яких, мов той ратай, обробляє свою ниву… Я спробував кинутися на Генріха Сенкевича своїми скромними козацькими повістями і хоч не звалив, та все ж відсунув трохи від нашої молоді геніального шовініста з його отруйною ідеологією… Мій молодший колега Богдан Лепкий у своїй неперевершеній трилогії… не морщіть чола, пане Богдане, це правда… Ви в романі «Мазепа» оформили словом національну ідею, народжену великим гетьманом, ваш твір завжди буде наново оживати з народженням кожного наступного покоління… Та ось серед нас є зовсім молодий автор, який своєю кров’ю підживив цю ідею на Лисоні. Хто про це напише? — Чайковський впритул поглянув на Франца. — Таж таки ви, ви мусите створити епопею про усусусів, бо ми з паном Богданом уже не встигнемо. Така книга повинна з’явитися, бо ж не припинилася наша боротьба за незалежність ні на Сагайдачному, ані на Мазепі. Це ж вони, усусуси, підняли наш державний прапор, столочений копитами наїзників і сплюгавлений перевертнями, підняли його, випрали у власній крові й вивісили його високо — напоказ своїм і чужим… Що скажете на це, мій молодий друже?»