Слава ЗСУ!

Лейтенант остаточно впевнився, що вони потрапили до рук воїнів вождя Коновальця, й страх поволі полишав його, бо ж не могли українські партизани, які потерпіли від війни так само, як і голландці, вчинити їм зло, та передовсім мусив Едвард якось пояснити старшині, в яку ситуацію вони з Пітом потрапили, й обдумував, як це зробити на мигах, та круглоголовий викинув ураз вказівного пальця й проказав з притиском:

«Червоні парашутисти?»

Тоді Едвард замахав руками й вигукнув рятівне:

«Ми не парашутисти, ми втікачі зі станіславівського шталагу, і я бачив Коновальця!»

Понурий вояк підвівся з–за столу, він був високий і дужий, підійшов до Едварда й схопив його за оборки шинелі.

«Шубравець! — крикнув. — Повтори, що ти сказав про Коновальця!»

Забувши, що його ніхто тут не розуміє, Едвард заговорив, у поспіху ковтаючи слова й захлинаючись: він шість років тому вийшов у Роттердамі на центральну площу міста, щоб пообідати в кафе, — бачив же, бачив, як пекельна машина розірвала чоловіка в сірому капелюсі…

Вояк нічого не зрозумів, він поглянув на старшого, ніби запитував, що з цими пройдисвітами робити — а що робити, вивести в потоки і розстріляти, то ж досвідчені московські десантники, бо що мали б робити в забутій Богом Снідавці, а прецінь там головна космацька станиця самооборони; проте вельми здивувався, уздрівши проясніле обличчя колеги.

«Не гарячись, Даниле, — сказав Ворон. — Почекай, він мовить правду».

І заговорив до Едварда по–голландськи.

Той довго не міг збагнути, чому він враз почав розуміти, що до нього говорять, однак квапливо, бо рятував своє і Пітове життя, відповідав на всі питання.

«А чому ви розмовляєте моєю мовою? — врешті отямився й насмілився спитати. — Як це так..».

«Навчився, бо мусив, — посміхнуся Потурай. — Я кілька років працював референтом полковника Коновальця в амстердамському осередку ОУН… Тож познайомимося: я окружний провідник Служби безпеки в Українській Повстанській Армії — Орест Потурай».

…Десь у рубленій стіні чи то за сволоком домовичок–цвіркун боязким переривчастим сюрчанням відраховував нічний час, а коли замовкав, то й ніч зупинялася, і тоді темрява ставала насиченою, мов сироп, думками двох мужів, які не спали.

Здавалося Орестові Потураєві й генералові Ґоттеґему — теж, що цієї ночі весь світ не спить, бо як йому заснути, коли під стіною моторошного будинку в Яблунові лежать черепи, кості і два зрослі скелети — дівчини й хлопця; живі потривожили їхній вічний супокій і самі назавше спокою позбулися, й побратимам думалось тепер лише одне: хто ці мученики, хто ця пара, і як вони зустріли свою смерть, як зуміли останньої хвилини впоратися із неймовірним жахом і з неймовірним болем — і чи зуміли? Й чи настигала їх полегша, коли той жах і біль закінчувалися, чи змогли її відчути бодай на мить, а може, їм болить і досі, а може, їм і досі страшно, і як почуваються тепер кати і вбивці — чей же хтось з них таки побував на розкопках, ховаючись серед людського тлуму, — чи сплять вони тієї ночі?

Цвіркун примовк, ніби дозволив своїм комірникам перепочити від думок, а може, й сам утомився вести відлік нічному часові; та ось засюркотів він знову — домовикам не належиться спати…

Згадки генерала й окружного провідника перебували в одній площині, перетиналися й продовжували одна одну, а інакше й не могло бути, якщо їм обом випало через стільки літ на тій площині опинитися… Цієї хвилини Ворон ще термосив руку лейтенанта Ґоттеґема в світлиці Пилипової ґражди, а лейтенант аж ув’явав від усвідомлення, що їм пощастило нарешті вибратися з небезпек, і Піт витирав сльози радості, дивлячись на несподіване знайомство Едварда з командирами УПА.

Ворон попросив господиню, щоб дала можливість утікачам помитися, сотенний Чарнота зовсім зм’як, і усмішка розпогодила його суворе обличчя, він послав одного з вартових у табір старшинської школи, щоби приніс для голландців хоча б якесь умундирування, й незабаром переодягнуті й нагодовані Едвард і Піт сиділи за столом навпроти Ворона й Чарноти, слухаючи розповідь окружного провідника СБ.

Він, Орест Потурай, родом з Печеніжина, ще в Коломийській гімназії вступив до ОУН, а 1934 року, коли підпільник Мацейко за наказом Проводу застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького й почалися повальні арешти, — абсольвент гімназії Потурай утік за кордон і влаштувався слухачем Женевського університету. Українських студентів у Швейцарії було чимало, й ними зацікавився провідник ОУН Євген Коновалець: перезнайомився з ними й запросив на вино до українсько–швайцарського клубу. Під час розмови Потурай сподобався Коновальцеві, й він узяв його до себе за референта: Орест перечитував кореспонденцію, складав проекти відповідей, перечитував газети й подавав провідникові прес–релізи, а згодом був відкомандирований до Амстердаму.